Ізабель Азімова - Новий кінець , Ізабель Азімова

27.

"Із пам'яті усе я можу стерти, але твій голос заглушити не даю."   

Відкривши очі, я подивилась навкруги і побачила, що я лежу на невеликому ліжку, а одна рука прив'язана мотузкою до цього ліжка. Довбані ідіоти! Лілі і Люк викрали мене і прикули до ліжка. Пара психопатів, не менше. 

Кімната була невеликою, в сірих тонах з невеликим вікном і шафою. Було схоже на чиюсь спальню. Як вони винесли мене з кнгарні? Невже ніхто не помітив?

Тяжко зітхнув, я поняття не мала, що робити і постаралась сісти в ліжку, але прикута рука заважала. Побачивши боковим зором, що двері в кімнату відкриваються, я побачила  Люка. Він помітив, що я прийшла в себе і з нейтральним обличчям, підійшов до ліжка. 

- Я радий, що ти отямилась, - сказав Люк, а я хотіла розсміятись. Як я могла дружити з ним раніше?

- Що ви хочете від мене? - запитала я, дивлячись Люку прямо в очі. Чоловік відвів погляд і підійшов до вікна. 

- Щоб Деміан погодився на наші умови, - холодно відповів Люк. 

- Які ще умови? 

- Я думаю, що ти не в тому положенні, щоб задавати питання, але...коли Деміан дізнається, що ти в нас, зробить все завгодно. 

- Ви дійсно хворі! - крикнула я, - Ви викрали людину і шанатажуєте, що з вами в біса не так? 

Очі Люка потемніли і побачила на його обличчі вираз незадоволення і агресії. 

- Я думаю тобі не варто так розмовляти зі своїм майбутнім чоловіком, Ейло, - сказав Люк, а мої очі округлились. 

- В твоїх мріях, психопат. Краще б ти до сих пір лежав у комі! - слова вирвались з мене шаленим потоком, але Люк не стримавши себе, підійшов до мене і дав мені ляпаса. Моя голова ледь не вивернулась, а місце удару пекло і я відчувала, як почервоніло. 

- Вибач, Ейло, але тільки так, тебе можна змусити замовчати, - байдуже сказав чоловік, -  Я зайду до тебе пізніше. 

Люк відійшов від мене і вийшов з кімнати, закривши за собою двері. Від злості, я старалась розплутати мотозку або порвати її, що звісно, в мене не виходило. Плану, щоб втікти звідси, в мене не було, мене оточували два психопати і я не розуміла, з якого моменту, в моєму житті з'явився цей ужас. Єдина надія була на Деміана, але я не хотіла, щоб він повівся на провокіції Лілі і Люка. 

Я сиділа в кімнаті, яка тепер здавалася тюремною камерою. Страх і гнів перепліталися всередині мене, але я знала, що повинна тримати себе в руках. Я не могла дати їм задоволення бачити мене зламаною.

Протягом наступної години я безуспішно намагалася розплутати мотузку, більше від того, що не знала чим себе зайняти. Раптом почула, як двері відчинилися, і до кімнати увійшла Лілі. В її руках був піднос з їжею.

- Сподіваюсь, ти голодна, - зловтішно сказала вона, ставлячи піднос на стіл біля мене.

Ти справді думаєш, що це триватиме вічно? - запитала я, намагаючись приховати своє хвилювання. - Поліція все одно тебе знайде.

- Ми досить добре продумали план, - усміхнулася Лілі, підходячи ближче. - Ти недооцінюєш наші можливості.

- І твоїх здібностей, очевидно, теж, - я спробувала спровокувати її, але Лілі тільки посміялася.

- Твої спроби мене образити марні, - сказала вона, нахиляючись ближче. - Ти тепер під нашим контролем.

- Де я? 

- В будиночку Люка за містом, - сказала Лілі, а я не очікувала, що так одразу почую відповідь. Лілі це теж зрозуміла і змінилась в обличчі. 

- І ти дійсно думаєш, що Деміан вас не знайде? 

- І, що він нам зробить? Ти надто добре думаєш про свого хлопця. Ой..точно, незабаром він буде моїм хлопцем!

Лілі так захопливо розповіділа про Деміана, що не помітила, як відволіклась. Я використала цей момент, щоб кинутися вперед, спробувавши зіштовхнути її з рівноваги. Лілі відштовхнула мене, але в цьому хаосі я змогла схопити її за руку і спробувати вирватися.

- Відпусти мене! - закричала вона, але я продовжувала триматися, намагаючись знайти спосіб втекти.

Лілі була настільки дурною, що на подносі принесла мені ніж і виделку. Схопивши швидко ніж, я виставила його перед собою, а поднос з їжею впав на підлогу. 

Ніж був не сильно гострим і тому, коли я витсавила його перед собою, Лілі засміялась, але відійшла подалі від мене. Я почала швидко різати ножем мотузку і молилась, щоб Люк не зайшов. Лілі знервовано дивилася, як я швидко різала мотузку ножем, намагаючись втекти. Її посмішка згасла, коли вона зрозуміла, що я дійсно можу звільнитися. Я відчувала, як серце билося дедалі швидше, але продовжувала працювати, не зважаючи на її присутність.

- Ти думаєш, що втечеш? - спробувала залякати вона, але її голос тремтів.

- Я думаю, що ти мені вже не заважаєш, - відповіла я, завершуючи розрізати мотузку. Вивільнивши руки, я піднялася на ноги, тримаючи ніж перед собою.

Лілі зробила крок назад, її обличчя стало блідим. Я кинулася до дверей, але раптом на моєму шляху з'явився Люк. Його обличчя виражало лють і впевненість у своїй перемозі.

- Куди це ти зібралася? - запитав він, але я не стала відповідати. Я просто кинулася на нього, не залишаючи йому часу на реакцію.

Ніж був не сильно гострим, але цього вистачило, щоб завдати йому болю. Чоловік старався мене спіймати, від чого я пригнулась і ледь не впала на підлогу. Нічого не залишалось, як штрикнти Люка по нозі, і він скрикнув від болю, відступаючи. Цей момент дав мені достатньо часу, щоб пробігти повз нього і кинутися до виходу.

Мої ноги несли мене швидше, ніж я думала, що здатна бігти. Я вбігла в коридор і побачила, що двері до виходу були відчинені. Серце билося в грудях, я чула крики Люка і Лілі за собою, але не зупинялася.

Я вибігла з дому, відчуваючи, як свіже повітря наповнює мої легені. Не зупиняючись, я продовжувала бігти, не звертаючи уваги на біль у ногах і страх у душі. Єдиною думкою було: дістатися до безпечного місця і знайти допомогу.

Пробігши кілька вулиць, я побачила групу людей і кинулася до них, намагаючись привернути увагу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍