Ю. Несбе - Поліція

як був офіційно визнаний свідком, і початком судового процесу. У серйозних справах, де обвинуваченому загрожувало більше десяти років, свідки в сімдесяти восьми відсотках випадків померли з так званих «природних причин». Після отримання таких результатів було зроблено повторний розтин інших померлих свідків, і цифра виросла до дев’яноста чотирьох.

— Отже?

— Дев’яносто чотири — чи не забагато, як тобі здається?

Харрі дивився у вікно. Сільє, як і раніше, спостерігала за небом. Її підведене догори обличчя було освітлене сонцем.

Він тихо вилаявся і допив свою каву.

Гуннар Хаген балансував на віденському стільці в кабінеті Бельмана, здивовано дивлячись на начальника поліції. Хаген щойно поінформував його про те, що, усупереч наказові начальника поліції, створив невелику групу. І про запропонований групою план влаштування пастки у Бергені. Подив його був викликаний тим, що незвично гарний настрій начальника анітрохи не зіпсувався від цих новин.

— Чудово! — вигукнув Бельман, ляснувши в долоні. — Нарешті активні дії! Пришліть мені, будь ласка, план і карту, і ми можемо починати.

— Ми? Ви хочете сказати, що особисто…

— Так, я гадаю, буде природно, якщо я очолю цю операцію, Гуннаре. При подібній значній операції знадобиться ухвалення рішень на високому рівні.

— Це просто будинок і людина, яка…

— Тому буде правильним, якщо я як керівник візьму участь в операції, адже багато чого стоїть на кону. Важливо також тримати нашу акцію в секреті. Вам ясно?

Хаген кивнув. У секреті, на випадок того, що вона не принесе результатів, подумав він. А якщо вона завершиться успіхом, тобто арештом, тоді про неї стане відомо громадськості, і Мікаель Бельман зможе присвоїти собі честь, повідавши пресі, що особисто керував операцією.

— Ясно, — відповів Хаген. — Тоді я починаю. І я так розумію, що група з Котельні може продовжувати свою роботу?

Мікаель Бельман засміявся. Хагену стало цікаво, що могло викликати таку зміну настрою? Голова поліції неначе помолодшав років на десять, схуднув кілограмів на десять і позбувся глибокої зморшки на лобі, яка не зникала, відколи він зайняв цей пост.

— Трохи легше, Гуннаре. Те, що мені сподобалася запропонована вами ідея, ще не означає, що мені подобається, коли підлеглі порушують мої накази.

Хаген зіщулився, але не відвів погляду від веселих холодних очей начальника поліції.

— До подальшого розпорядження я заморожую будь-яку діяльність вашої групи, Хагене. При необхідності поговоримо після операції. І якщо мені стане відомо, що ви, скажімо, ввели запит у пошукову систему або подзвонили у цій справі…

«Я старший за нього, і я кращий, — думав Гуннар Хаген, не відводячи погляду від його очей, і відчував, як суміш упертості й сорому червоними трояндами розпускається на його щоках. — Це ж просто мішура, — умовляв він себе, — просто відзнаки на формі».

Він опустив очі.

Було пізно. Катрина Братт читала звіт. Вона не зобов’язана була робити це, їй щойно подзвонила Беата і повідомила, що Хаген попросив їх припинити усі слідчі дії за прямим наказом Бельмана. Отже, Катрині належало бути вдома, лежати в ліжку з великою чашкою ромашкового чаю в руках, з коханим чоловіком або, як мінімум, з улюбленим телесеріалом, а не сидіти тут, у Котельні, читати звіти про вбивства і шукати можливі помилки, розбіжності, ледве помітні зв’язки. А цей зв’язок був такий малопомітний, що уся ситуація межувала з ідіотизмом. Чи ні? Отримати доступ до звітів у справі про вбивство Антона Міттета в електронному файлосховищі поліції виявилося досить легко. Звіт про знайдене в автомобілі був настільки детальним, що навівав сон. Тож чому вона завмерла, прочитавши це речення? Серед можливих доказів, вилучених з машини Міттета, були скребок для льоду і запальничка, що валялася під переднім сидінням, а також жувальна гумка, приклеєна до нижньої поверхні сидіння.

Телефони вдови Антона Міттета, Лаури Міттет, були також зазначені у звіті.

Зачекавши, Катрина набрала номер. Голос жінки, що відповіла, був утомлений, імовірно, вона перебувала під впливом медикаментів. Катрина представилася і поставила своє запитання.

— Жувальна гумка? — замислено перепитала Лаура Міттет. — Ні, він ніколи не жував жуйку. Він пив каву.

— А інші люди, що користувалися автомобілем, жували?

— Цією машиною ніхто, окрім Антона, ніколи не користувався.

— Дякую, — сказала Катрина.

Розділ 19

Вечоріло, але за вікнами кухні маленького жовтого дерев’яного будинку в Уппсалі, де Беата Льонн щойно завершила вечірню розмову з дочкою, поки не темнішало. Потім вона поговорила зі свекрухою, і вони домовилися, що коли у дівчинки не мине кашель і температура, то вони відкладуть її від’їзд додому на кілька днів, до того ж у Стейнк’єрі усі будуть раді, якщо вона затримається у бабусі ще на якийсь час. Беата саме опускала пластиковий пакет із залишками їжі у білий сміттєвий мішок у відрі під раковиною, коли пролунав телефонний дзвінок. Це була Катрина. Вона перейшла прямо до справи:

— Під сидінням водія в автомобіля Міттета була приклеєна жуйка.

— Ну і…

— Її відшкребли, але не відправили на аналіз ДНК.

— Я б теж не відправила, якби вона була знайдена під водійським сидінням. Це жуйка Міттета. Послухай, якщо без розбору відправляти на аналіз ДНК будь-яку дрібницю, знайдену на місці злочину, то результатів довелося б чекати…

— Але Столе має рацію, Беато! Люди не приклеюють жуйки до власних столів. Чи до свого водійського сидіння. За словами дружини, Міттет узагалі не жував жуйку. І, окрім нього, машиною ніхто не користувався. Я думаю, той, хто її приклеїв, перегнувся через водійське сидіння. А судячи зі звіту, вбивця, ймовірно, сидів на пасажирському сидінні і перегнувся через Міттета, щоб прикувати його руки до керма. Машина побувала в річці, але, за словами Бйорна, ДНК із слини в жуйці…

— Так-так, я розумію, про що ти, — перервала її Беата. — Зателефоную кому-небудь із слідчої групи Бельмана і розкажу про це.

— Ти що, не розумієш? — сказала Катрина. — Це може привести нас прямо до вбивці.

— Так-так, і цього разу я дійсно розумію, про що ти, але єдине місце, куди це може нас привести, — прямо в пекло. Нас зняли зі справи, Катрино.

— Я можу просто сходити в сховище речдоків і відправити цю жуйку на аналіз ДНК, — запропонувала Катрина. — Звірити з реєстром. Якщо збігів не буде, то нікому ні про що не доведеться розповідати. А якщо буде збіг — бабах! — тоді ми розкрили справу, і ніхто не скаже жодного поганого слівця про те, яким способом ми це зробили. Отож, зараз я егоїстка. Вряди-годи ми можемо присвоїти честь розкриття цих злочинів собі, Беато. Ми, жінки. Ми це заслужили, чорт забирай.

— Ну