Ю. Несбе - Поліція

— Ніяких «але»! Хіба один раз ми не можемо собі дозволити такі штуки? Чи ти хочеш побачити, як Бельмана з його самовпевненою посмішкою знову похвалять за виконану нами роботу?

Настала довга пауза.

— Ти говориш, що нікому ні про що не доведеться розповідати, — мовила Беата. — Але будь-яке вилучення можливих технічних слідів зі сховища доказів і речдоків має бути запротокольоване у віконці на виході. Якщо з’ясується, що ми порпалися у доказах по справі Міттета, це умить стане відомо Бельману.

— Так-то воно так, — сказала Катрина. — Якщо я точно пам’ятаю, то у начальника криміналістичного відділу, якому іноді доводиться працювати з доказами в години, коли сховище зачинене, є власний ключ.

Беата важко застогнала.

— Обіцяю, що складнощів не буде, — поспішила додати Катрина. — Слухай, я зараз заскочу до тебе, візьму ключ, знайду жуйку, відріжу малюсінький шматочок, акуратно покладу її назад, а завтра вранці цей шматочок уже буде здано в Інститут судової медицини на аналіз. Якщо запитають, я скажу, що це доказ зовсім в іншій справі. Домовилися? Гаразд?

Голова криміналістичного відділу зважила усі «за» і «проти», що було нескладно. «За» не було нічого. Вона зробила вдих, щоб відповісти.

— Як завжди казав Харрі, — сказала Катрина, — просто закинь м’яч до кошика, кат його бери.

Ріко Херрем лежав у ліжку і дивився телевізор. Була п’ята ранку, але він збився з добового ритму і не міг заснути. Йшов повтор програми, яку він дивився учора, коли прийшов сюди. Варан з острова Комодо важко брів пляжем. Довгий зміїний язик висунувся назовні, бовтався в різні боки, а потім зникав у пащі. Варан переслідував індійського буйвола, якого цілком безболісно вкусив. І так тривало декілька днів. Ріко зменшив звук телевізора, щоб у готельному номері чутно було лише шум кондиціонера, який усе ніяк не міг охолодити повітря до потрібної температури. Ріко відчув ознаки нежитю, ще сидячи в літаку. Класичний випадок. Кондиціонер і занадто легкий одяг по дорозі в спекотні країни — і ваша відпустка перетворюється на головний біль, шмарклі й високу температуру. Але часу в нього було вдосталь, він не збирався невдовзі повертатися додому. Чого б то? Він був у Паттаї, в раю для збоченців і людей, що переслідуються законом. Усе, що йому потрібне, знаходилося прямо за дверима готелю. Через москітну сітку на вікні в номер доносилися шум транспорту і голоси людей, що базікають незрозумілою мовою. Тайська. Ріко не розумів ні слова. Та йому й не потрібно було. Бо це вони для нього, а не навпаки. Він бачив їх по дорозі з аеропорту. Вони стояли вряд у барах гоу-гоу. Молоді. І ще молодші. А далі, у провулках, за переносними прилавками з жуйкою, стояли дуже молоді. Але вони нікуди не подінуться зі своїх місць аж доти, поки він не одужав. Ріко прислухався до звуку хвиль, хоча знав, що дешевий готель, в якому він зупинився, знаходився занадто далеко від пляжу. Але пляж теж нікуди не подінеться. Пляж і спекотне сонце. І напої, і інші фаранги,[20] що приїхали сюди у тих же справах, що й він, які могли порадити, як досягти мети. І комодський варан.

Сьогодні вночі йому знову наснився Валентин.

Ріко потягнувся до тумбочки за пляшкою води. Вона пахла його власним ротом, смертю і заразою.

Йому в номер прислали норвезькі газети усього лише дводенної давності і європейський сніданок, до якого він ледве доторкнувся. Про затримання Валентина досі нічого не повідомлялося. Не так уже важко зрозуміти, чому. Валентин більше не був Валентином.

Ріко думав, чи не потрібно йому подзвонити, попросити до телефону ту жінку з поліції, Катрину Братт, і розповісти їй, що Валентин змінив зовнішність. Ріко бачив, що тут, в одній із приватних клінік, за декілька тисяч норвезьких крон можна здійснити таке. Подзвонити Братт і залишити анонімне повідомлення, що Валентина бачили недалеко від «Рибної крамниці» і що він зробив обширну пластичну операцію. І нічого не просити навзамін. Просто допомогти їм упіймати Валентина. Допомогти самому собі, щоб спати і не бачити його уві сні.

Комодський варан зупинився у калюжі, до якої повалився індійський буйвол, щоб насолодитися прохолодою грязюки. Буйвол не звертав ніякої уваги на триметрового монстра, що прагнув м’яса, сидів неподалік і чекав, чекав…

Ріко відчув напад нудоти і звісив ноги з ліжка. М’язи боліли. Дідько, справжнісінький грип.

Коли він повернувся в кімнату з ванної, в горлі все ще пекло від жовчі, але він прийняв два рішення. Він відвідає місцеву клініку і візьме там якісь сильнодіючі ліки, які в Норвегії не виписують. А друге рішення: коли він зробить це і трохи оклигає, він подзвонить Братт. Подасть їй сигнал. А потім засне.

Він збільшив звук за допомогою пульта. Сповнений ентузіазму голос пояснював англійською, що люди довго вважали, ніби the komodo dragon[21]1 вбиває слиною, зараженою бактеріями, яка надходить у кров жертви у момент укусу. Але тепер з’ясувалося, що ящір має залози з отрутою, яка запобігає згортанню крові, і жертви його повільно помирають від втрати крові через, здавалося б, незначну ранку.

Ріко зіщулився, заплющив очі і спробував заснути. Рогіпнол. У нього майнула така думка: ніякий це не грип, це абстиненція. А рогіпнол тут, у Паттаї, напевно, можна замовити з готельного меню. Він різко розплющив очі. У нього перехопило подих. У момент нападу гострої паніки Ріко задер ноги догори і замахав руками перед собою, щоб зупинити невидимого супротивника. Усе було, як у «Рибній крамниці»: в кімнаті пропав кисень! Але от легені нарешті отримали те, що хотіли, і він знову повалився в ліжко.

Він не відводив погляду від дверей.

Вони були замкнені.

Усередині нікого не було. Нікого. Тільки він.

Розділ 20

Катрина йшла у нічній темряві нагору пагорба. Блідий анемічний місяць низько висів на небі за її спиною, але фасад Поліцейського управління не відбивав світла, яке випромінювало нічне світило, а заковтував його, як чорна діра. Вона поглянула на компактний діловий наручний годинник, що дістався їй від батька, поліцейського-невдахи із дуже точним прізвиськом — Залізний Рафто. Чверть на дванадцяту.

Вона потягла на себе відразливо важкі вхідні двері управління, які дивилися на відвідувачів дивними своїми ілюмінаторами. Неначе підозри починалися вже тут.

Катрина кивнула наліво, у бік невидимого нічного чергового, — він-бо бачив її. Вона увійшла до атріуму, попростувала повз порожню стійку чергового до ліфта, що спустив її