Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

- Мотузочка урвалася, Каштанка застрелилася.

- А тобі, Каштанко, наука: навіть якщо у тебе є дуже впливовий дядько, не дуже на нього покладайся. Родичі, знаєш, матерія не вічна. Тож вертайся у свою вбивчу бригаду і радій, що обійшлося.

Мені би порадіти чужому горю, та було ніколи. Злочинний елемент повернувся з південних берегів Чорного моря і, як водиться, розперезався. Ну і своїх справ накопичилось, доки з мене верблюда тригорбого робили. Не до свят було, не до свят. А якщо врахувати, що ті два вбивства так на нас і повисли, то ти мене зрозумієш. Нам про це високе начальство щомісяця нагадувало, шукайте, мовляв, шукайте, погано працюєте, товариші… А що його шукати? Сидить он той, хто це зробив, точніше - працює на будовах народного господарства, згідно з вироком нашого найгуманнішого в світі суду. На роботу ходить без конвою, ночує в гуртожитку, на вікнах замість ґрат - фіранки. Щоправда, за околицю не можна виходити без дозволу міліції. Але хіба звикати? Всі ми живемо у величезній «хімії» розміром в одну шосту глобуса.

Щодо «невловимих месників радянській торгівлі», то хлопці зі злодійського відділу скинули опис краденого в усі без винятку союзні республіки і навіть примудрилися до кінця року закрити справу за відсутністю реальних підозрюваних. Хоча, як по правді, то була у мене одна версія, котру я так і не став розкручувати.

Де найпростіше дістати будь-яку форму з відповідними погонами? Звісно, на кіностудії в костюмерному цеху. І не тільки дістати, а й підігнати по фігурі начебто для кіно проб у черговому шедеврі соцреалізму. А де, знову ж таки, найпростіше виготовити будь-яке посвідчення, котре зовні не відрізняється від справжнього? На тій же кіностудії. А якщо додати до цього, що деяким свідкам обличчя перевіряючи і електриків здалися знайомими, то вимальовується дуже чіткий слід. Все, що треба було зробити - взяти в акторському відділі студії Довженка фотографії служителів Мельпомени відповідної вікової категорії і продемонструвати свідкам та жертвам зухвалих крадіжок. А також з’ясувати, хто з колишніх ментів зараз крутиться у тих колах.

Але я цього не зробив. І навіть ніде про це не заїкався. Бо й сам десь у глибині душі вважав себе інтелігентною людиною.

Про колишнього стахановця з карабіном я, звичайно, цікавився, як йому там, на «хімії» живеться. Десь собі записав навіть відгук із зони: працює за фахом, норми перевиконує, користується авторитетом, правил не порушує. От тільки одна дивинка спостерігається - свою частину зароблених грошей сім’ї переводить - і крапка. Більше ніяких контактів. Дружина приїздила на побачення - навіть не вийшов. Листи від неї відсилає назад, нерозпечатані.

І отут я зробив другу помилку.

Мені б насторожитись, але після того, як я колись дістав цеглиною по голові від однієї дами, котру врятував від садиста-благовірного, то забожився надалі не втручатись у сімейні проблеми. Життя не раз доводило помилковість моїх суджень, але нічому не навчило. Наприклад, якщо ти йдеш на роботу і настрій у тебе на рівному місці - якнайкращий, то це означає лише одне: невдовзі тобі його зіпсують. А я й про це забув.

Власне, не стільки забув, скільки завчасно заспокоївся. Бо вважав, що до виходу оболонського вбивці на волю у мене ще принаймні пара років. От випустять його - і ми без усякого там поспіху та зайвих імпровізацій візьмемо його під такий нагляд, що нікуди він не дінеться. Бо порушення повторного розгляду закритої справи вимагає все ж таки міцних доказів. А їх, завдяки отій заразі з прокуратури, не було.

Якби знати, де впадеш! Та ще й так боляче!

Іду якось на пізньої осені коридорами Управи, черевики блищать, як лисина у негра (ти десь лисого негра бачив, ні? - так ото такі у мене черевики), на голові у мене модна шапка зі штучного хутра фасону «Абрам Царевич», а запах мого «шипру» перебиває навіть традиційне управське «амбре» - хлорка плюс мастика, - йду і Окуджаву наспівую: «Я дежурю по апрелю…» Повертаю за ріг, а там уже Старий стоїть і печально так на мене дивиться:

- Гальмуй, Олексо, доспівалися. Наш «партизан» на свободу вирвався. Як той юний барабанщик під гуркіт канонади.

- Втік? Та йому ж іще півтора року відробляти.

- Якби! Достроково звільнили, за ударну працю.

- Товаришу підполковник, я так розумію: якби наші «золоті рученята» знову пустувати не почали, ви б мене зранку в коридорі не чекали.

- Це ти в саму точку. Зайди.

А в кабінеті у Старого вже всі наші сискарі - запасні обойми по кишенях розпихають. Ну, тут у мене передчуття з великим запізненням, але спрацювало.

- Що, таки віднайшовся карабінчик?

І не тільки віднайшлася зброя, а й вистрелила. Аж вуха позакладало. Одне слово - по порядку.

З вокзалу «партизан» не одразу додому поїхав. Він попрямував до тайника, де всі ці півтора року спокійненько лежав аж ніяк не дерев’яний, звичайно, карабін і набої. Змащені і запаковані, як і належить для тривалого зберігання. А про що це свідчить? А про те, що наш «партизан» був морально готовий до того, що його в будь-який момент залапати можуть. Тайник він влаштував у нас під самим носом - на тому об’єкті, де він працював сторожем. Ми там сто разів усе обнишпорили і простукали - надаремно. Що ж, звання «майстра золоті руки» дурням не дають.

Потім цей нежданий-негаданий дістався до рідної хати, але в двері дзвонити чомусь не став. Піднявся в квартиру пожежною драбиною, заліз у вікно, мов той кіт і на очах у дітей впритул розстріляв свою дружину. Потім про всяк випадок