Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

- І які ж у вас результати аналізів, дозвольте поцікавитися?

- Якби це були гастролери, то наші агенти давно б уже кожного розкусили, змалювали і настукали. А так - справи набагато гірші.

- Куди вже гірші! Піввагона дефіцитного барахла як корова язиком злизала! Кажіть, не тягніть!

Полкан встав, обсмикнув за звичкою кітель і чітко відрапортував:

- Радянська інтелігенція в особі окремих невстановлених представників перейшла від хорового співу блатних пісень до реальних дій.

Генерал встав, обіперся обома руками об стіл і наказав:

- Підстави, мотив? Викладайте.

- Мотив? Будь ласка. З такими зарплатами, як у наших вчителів та інженерів, залишається тільки красти. Що вони й роблять. А оскільки люди вони творчі, талановиті, то роблять це з фантазією. І крадіжка - це ще півбіди. У Москві нещодавно в одному величезному НДІ молоді фахівці вбили двох інкасаторів і касира. Здобич - сто тисяч карбованців. А головне - чисто працювали. Вляпалися абсолютно випадково. Про це навіть «Літературка» писала. І що цікаво - у жодного з них не було ніяких зв’язків зі злочинним світом.

Генерал повільно сів і махнув рукою Полковнику, мовляв, із нього досить. Потому благально глянув на Старого:

- Іване Борисовичу, хоч ви щось втішне скажіть!

- Скажу. Крадіжки дефіцитного верхнього одягу припинились, як і почались. Одразу. Тиша!

- Невже ми їх сполохали?

- Навряд, товаришу генерал. Вони, вибачайте, не фраєри. Їх жадібність не згубить. Прорахували заздалегідь, скільки їм потрібно до повного щастя, свій план виконали - і все!

- Таке вже було, Іване Борисовичу, з отими килимами під Універмагом, пам’ятаєте?

- Вік не забуду. Як перше побачення і першого вбитого німця. То які будуть розпорядження по розшуку?

- Повертаємося до нормального режиму роботи. Спецгрупи розформувати, матеріали систематизувати і передати злодійській бригаді. Продовжити спостереження за комісійними магазинами, базарами і особливо нелегальними барахолками.

- І хімчистками! - раптом виявив свою обізнаність Полкан. - бо ту ж саму дублянку кольору пряженого молока перефарбувати у чорний - і ходи у ній під вікнами Управи! І ніхто й уваги не зверне.

- Погоджуюсь. І хімчистки. Має ж це крадене десь сплисти, врешті решт. Не будуть же вони його самі носити!

Тут і я нарешті пробився:

- Дозвольте, товаришу генерал! Якщо спливе, то не у нас у Києві і навіть не в Україні. А там, де клімат суворіший і люди більше заробляють.

- Спасибі за ідею, Сирота. Доведеться, либонь, і тебе спровадити для продовження служби туди, де клімат суворіший. І люди теж. Щоб охолов. Для тебе зараз головна проблема - аби на Оболоні новий народний месник не сплив зі старим армійським карабіном. Бо поради давати у нас є кому, а от бандитів ловити… Запитання є?

- Товаришу генерал, я тут доки по всім цим прохідним дворам бігав, то зовсім зв'язок із життям втратив. Я ще на гачку у міської прокуратури чи вже ні?

- Сирота, якщо недочув на оперативці, то повторю ще раз, спеціально для тебе. Тебе повернули на оперативну роботу розпорядженням Республіканської Прокуратури.

- Товаришу генерал, вибачте, але ви краще мене знаєте: ота «Д-2Ц»…

- Що-що?

- «Дошка-дві цицьки» - так вона не тільки на Генеральну Прокуратуру попре, а й навіть на Генерального Секретаря… Організації Об’єднаних Націй, маю на увазі.

Генерал з бойової стойки перейшов у розслаблену і навіть посміхнувся:

- Товаришу полковник, заберіть цю жертву прокурорського свавілля до себе в кабінет і введіть у курс, що там у нас… гм… з дошками. Товариші офіцери, всі вільні!

Полкан не був би самим собою, якби не упередив розмову у своєму кабінеті до-о-овжелезною мхатівською паузою. Потім почав здалеку:

- Може ти чув, Сирота, що доки ти бігав по театрах у Москві помер один ну дуже серйозний прокурор, племінник якого наглядає за нашою Республіканською Прокуратурою.

- Це той, котрий нашу «плоскодонку» лапав?

- Той самий.

- Про те, що його дядько гигнувся… звиняйте, відійшов, я не чув. Але, присягаюсь, що не маю до цього сумного факту ніякого відношення.

- Я так і думав. Хоча були сумніви. А тобі відомо, що племінник з горя занепав здоров’ям?

- Буває, товаришу полковник, що небожі переживають більше, ніж рідні діти.

- Це точно. Наш небіж допи… допереживався до того, що його за станом здоров’я мусили перевести в районну прокуратуру десь у Костромській області.

- Прикро. Особливо його пасії.

- Звісно. Бо й пасію - того… поки що коротнули за штатом. Не повіриш - скирдує папірці в архівному управлінні. Але найгірше для неї ще попереду.

- Як, це ще не все?

- Ні, не все! З’ясувалося, що вона хімічила зі слідчими справами, робила собі хорошу статистику.

- Розкажіть, товаришу полковник, може й нам знадобиться?

- Цить, дотепнику! Вона брала собі тільки стовідсотково надійні справи, а решту або закривала начебто за відсутністю доказів, або перекваліфіковувала на легку статтю. А це вже кримінал. Уявляєш, як її в жіночій «зоні»