Валерій Павлович Лапікура - Наступна станція - смерть

розбив уже мертвій жінці голову прикладом і гайнув у світ. Якраз сонце тільки зійшло, сусіди останні сни додивлялися, тому наяву ніхто нічого не бачив. Постріли, щоправда, почули, ще б пак, армійський карабін - то вам не дитячий пугач, але грішили на якусь машину з несправним глушником. І тільки коли діти почали плакати, кричати і стукати в двері, здогадалися, що сталася біда. І вхопилися за телефони.

Але найбільше злякалися не діти і навіть не сусіди, а той відділ Контори, котрий за охорону вождів відповідає. Бо отой будинок, в якому мешкала родина вбивці, стояв усього за тридцять метрів від урядової траси, по якій сам Ве-Ве щовечора їздив відпочивати у Пущу Водицю, а щоранку - повертався на роботу. Ну, а сама думка, що армійський карабін і за півкілометра урядову машину проб’є, доводила загалом витриманих чекістів до стану групового оскаженіння. Хочеш - не хочеш, а мусили доповідати і своєму генералу, і в московську Контору. Ну, а у цій Конторі є свої ревізори: звідти таке прискорення дали, що вистачило б долетіти до Марса і назад. Навіть без дозаправки на Місяці.

Від автора: Олекса Сирота дещо применшив талант російського зброяра капітана Мосіна Сергія Івановича. Прицільна дальність його армійського карабіну складала не шістсот, а всю тисячу метрів. А з оптичним прицілом - майже вдвічі більше! Ось чому ця чудо-зброя й досі використовується спецназом саме у снайперському варіанті.

Олекса Сирота:

За що я люблю нашого Старого, так це за одну його геніальну рису - чим гірша ситуація, тим він спокійніший. Знаєш, є такий старий дореволюційний київський анекдот про пожежу в борделі на Ямській. Всі кричать, верещать, бігають. Брандмайор кричить: подайте воду на другий поверх! А з вікна йому спокійно: і два пива, будь ласка, в шістнадцятий нумер. Так оце про нашого Старого.

- Синки, - сказав він, - доки наші і конторські генерали бігають вздовж траси і заважають один одному, ми працюємо. Півтора роки тому ми цього ворошилівського стрільця шукали навмання. Зробили дурницю. Зараз у нас на це немає часу. Заховайте ваші стволи подалі аби нормальних людей не полохати - і бігом на Куренівку. Допитувати всіх, хто хоч щось знає - і про вбивцю, і про вбиту. Нам його, як каже Сирота, вирахувати треба. Бо хлоп збрендив. І то давно.

Того дня я мало не щохвилини подумки матюкав придуркувату прокуроршу, котра вихопила у мене з рук «партизана», не давши навіть допитати. Якби я знав тоді стільки, скільки довідався за якихось пару годин зараз, то дідька лисого вона б у мене його забрала. Бо на першій же розмові - з сусідкою-двірничкою я заробив, як ми жартували в Університеті, «фейсом об тейбл».

- А мені, товаришу начальник, тільки діточок-сиріток шкода. А цю сучку, прости Господи, ні на копійку.

- Ну, гріх же так про мертвих…

- А їй не гріх було стільки років чоловіка пиляти? Коли ти, мовляв, злидень, почнеш заробляти, як усі нормальні люди? Або: коли ти жити навчишся, он, у того машина, той учора купив «дивана і шкафа», а в тебе самі почесні грамоти. А як він оте звання одержав, то вона навмисне вікно відчинила, аби всі чули, і кричала на весь двір, куди він має ті «золоті руки» собі увіпхнути. Бо їй справжнє золото потрібне, котре з пробою.

- Так увесь час і кричала?

- По правді, за місяць перед тим, як ви його пов’язали, притихла.

Я думаю! Якраз за місяць до арешту він хапонув у сумі десь шістсот карбованців за вечір.

Сусід навпроти не тільки підтримав двірничку, а й поглибив образ убієнної:

- Ви знаєте, нормальні люди як уже сваряться між собою, так намагаються, щоб хоч ніхто не чув. А ця спеціально - то кричить, як несамовита, то в дворі його перехопить і трясе, то вікна пороз’ячує. А то на порозі стане і верещить. Ми чітко знали, коли у нього на заводі получка. Вона тоді репетувала: ці копійки старцям віддай, а мені справжні гроші потрібні.

Ну, а останні мазки на цьому портреті маслом зробила вчителька старшенької дитини:

- Дівчинка засмикана, перелякана. На кожен різкий звук аж підскакує. Плаче без причини. А матір? Що вам сказати? Приходила на батьківські збори і казала: ви не волнуйтеся, як свою дочку воспитувати, я лучче вас знаю.

- Саме так і казала? «Не волнуйтесь», «воспитувати»? Не перебільшуєте?

- Я не перебільшую, товаришу капітан, я цитую.

- Як писав класик - село і серце відпочине!

- Саме так, село. І то не Моринці, а Старі Задрипанці. Зображала з себе велику пані, а сама ліміта в сьомому поколінні. У нас у школі прибиральницею працювала, доки цього дурника не обкрутила. Не розумію, як ви, чоловіки на отаке от ведетеся. Засліплює вас, чи що? У мене племінниця - красуня, інтелігентка, з квартирою, а от уже скоро тридцять - і ніяких варіантів… вибачте, як то кажуть, у кого що болить…

- А може він вважав, що така освічена і розумна, як ваша племінниця, за нього не піде?

- Дурниця! У моєї однокурсниці чоловік лекальником працює на номерному заводі. Теж, до речі, «майстер золоті руки». І що?