Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

верхотури відмовився! У геології недосяжній. А хлопець тямущий. Із наукою на «ти». Міг би при нагоді й до висот портрета дістатися… Бувають же в житті дива. Рідко, але бувають. Не вкладеш таким дивакам своє. Не підтягнеш струну-другу, коли налагоджують балалайку.

Павло Лаврентійович зняв зі стіни інструмент, підлаштував, підправив лише йому помітні огріхи, і забили пальці по струнах, затанцювала в кабінеті запальна мелодія, повідомляючи всьому будинку, що настрій господаря поліпшився…

Багацько чого не знав Герка про батька. Сприймав і Макар на суді слова друзів за чисту монету. Час для нього, здавалося, зупинився. Лише листи від рідних та друзів підказували, що час невпинно крокує по планеті. Найчастіше про університетське життя нагадував Андрій. Коли читав листи брата, ніби вдихав ще просякнуте будівельним пилом повітря Палацу Науки. Уві сні і наяву бродив по величній будівлі, що сягає своїм шпилем глибин неба; підіймався на ліфті і бігав сходами прольотів між поверхами. Бачив і маленьку кімнатку в гуртожитку: два стільці та кухонний столик із блакитнуватою карафою та склянками з чеського скла; шафу-секретер для книг і вбудовану в стіну шафу для одягу; тахту-диван із килимком під ногами; письмовий стіл із важкою мармуровою лампою під зеленим абажуром. І, як у поїзді, жовтувату шторку на піввікна на блискучому сталевому штирі.

Сумна посмішка скривила губи Макара. Андрій і друзі називають свої кімнатки келіями або карцером. Карцер – погляд зека мимоволі охопив сірі голі стіни з нарами, які примикали на день; парашу в кутку, яскраву лампочку під стелею і заґратоване віконце з глухим «намордником» із вулиці; залізні двері, у яких часто шарудить вічко, через яке заглядає холодне око, а раз на дві доби клацає «годівниця», щоб ощасливити зека шматком хліба і кухлем води…

Багато про що повідав брат. Лише одне залишалося загадкою: чому центральний корпус і крила університету називаються зонами, починаючи з першої літери алфавіту і закінчуючи літерою «Ж». Не знав цього Макар. Рідко й студенти замислювалися над дивним звучанням. А розгадка виявилася примітивно простою. Багато підневільного люду зводило кращий у світі Храм Науки. Так і перейшов у спадок вільному студентському братству в’язничний жаргон, який багато чого підказував обізнаному вуху…

Чи то від холоду, чи то від спогадів Макар щулився. Якби не лебеді… Зараз замість карцеру він із друзями сидів би на лекціях. Як вони там? Вони не витримали б умов неволі…

Стежа сьома. Тигра. Підготовка до втечі

Нарешті закінчилися нестерпно нудні й довгі, схожі один на одного дні: Макар покинув карцер. Після смердючого кам’яного склепу ранок здався особливо чистим і яскравим. Від свіжого повітря запаморочилася голова, а від великої кількості світла перед очима попливли різнобарвні кола; контури барака розчинилися, фігури людей миготіли різнокольоровими плямами. Юнак мружився, тряс головою, але квадратна тінь Маестро звично маячила, розхитуючись із п’яток на носки…

1

– Здоров був, шмачок! Що, підосліп трохи?! Чи забалдів із радощів? Після шізо будь-хто завжди забалдіє, наче хапанув плану після довгого стримування.

– Ти звідки? – витиснув Макар, насторожено стежачи за Маестро.

– Откєда? Откєда? – Маестро криво посміхнувся. – Ач, провітрився трохи. На людей подивився. Себе, відповідно, показав. Декому «борги» сплатив. Упорався – і сюди, на відсидку. Знаєш, як під кінець відпустки від красот моря на блювотину пре… Так і мене. Більше місяченька не витримую – «додому» на сідало тягне. До того ж, чого не прикатити за казені башли. Незабаром Проф приканає за держрахунок, якщо від вишака злиняє. Розумієш, докопалися лягаші до давнішньої справи. Тепер шиють. Ні, з усього видно – цього разу не вивернутися Профу. Справа ж ювелірна, з мокрухою. Токо б у Наш НДІ відрядження виписали – тоді заживемо. Проф правилку і свисток покаже. Враженят притисне – сок чвиркне. Розрахується де з ким за Верблюда. Корєша базарять: до хріна розумників розвелося. Навіть Амба згордів-завеличався, а що за звір Амба – не знаю.

Макар мимоволі зробив крок уперед.

– Ти чого, псих? – Маестро відступив. – На понт беру. Знаю, «Амба» – твоя кликуха. Не встиг вахту переступити – тільки і шварготять-базарять: «Амба-Амба. Тигра». Бач, як воно сталося, якщо не ту карту потягнеш, якщо в козирях спутався. Верблюд думав, що в Паханах легко жити. З одного боку – воно непогано, що роги пообламали коротуну. А за корєшків, за Закон – прикро. Не впізнав зону. Падли хвости розпушили. Базарять не по ділу. Поки що роздивлюся, а там і Проф приканає. До того часу – визначайся. Чого до враженят тулися? Дивись, Амбо, вихлопочеш амбу – не на ту масть ставиш… Проф покєда тебе за корєша тримав. За довіру платити треба…

Маестро погрожував і козирився, хвалився четвертою судимістю, а в Макара всередині вирувало. Доки слухав Маестро, з карцеру вийшов Булах. Його зустрічала вся бригада. Розмовляючи зі своїми, Булах не зводив погляду з Маестро та Макара.

– Можуть пришити хлопця, – подав хтось голос.

– Треба б забрати у свій барак, – підтвердив Булах побоювання товаришів.

– Зелений, а з характером. Та й притихли блатарі.

– Добрий він, чистий. Ви б якось допомогли, а то й справді загине, – мовив завжди мовчазний Сивий.

Поступово народ розійшовся по бараках. Урізнобіч попрямували Джовба і Маестро.

– Поговоримо, Макаре, – наздогнавши хлопця, запропонував Булах. Звернувся по-простому, ніби до давнього знайомого.

– Про що товкмачити. – Юнак мимоволі відсахнувся, несподівано побачивши поруч бригадира, але, стиснувши кулаки, зробив крок назустріч, від чого Булах відступив на крок.

– По-перше, дякую.

– Чого там, –