Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Добра й розумна… Також ходить під п’ятдесят восьмою. – Булах озирнувся навкруги. – Ти не просто Сивому допоміг. Не тільки мужиків підняв! Ти ще й сам не уявляєш, що здійснив…

– Нічого я не сотворяв, – буркнув Макар і додав рішуче: – У нас у кожного своя стежка. Топайте своєю. Мені не заважайте.

– Різні-то різні, тільки, бачиш, в один барліг і за однією справою потрапили. – Булах розумів, чому відсахнувся хлопець, і від цього ставало ще гірше на душі. – Думаєш, якщо під п’ятдесят восьмою ходимо, то й справді вороги людям і Вітчизні. Нелюди. Ти, Макаре, хоч і вимахав вище за мене, а в житті – теля.

– Та я… Та я… – Амба знову стиснув пудовики.

– Охолонь! Охолонь трішки. Ніхто тебе не збирається кип’ятити, – Булах посміхнувся, доторкнувся до плеча в’язня і, хоча той відсахнувся, продовжував: – Сила – це добре. По собі знаю. Тільки самою силою в житті нічого не доведеш. Не завжди допомагає. Тим паче, на зоні! Поговорімо. Для твоєї ж користі.

– Уже підходили, – усміхнувся хлопець. – Теж за мене турбувалися.

– Що ж, радій! Мов кінозірку на шматки рвуть, – знову зам’явся Булах.

Непомітно Макар втягнувся в розмову, кулаки розтиснув, тіло розслабив. Незабаром він і зовсім забув, що проходжується табором із тим, кого розумів менше, ніж урок.

Джовба, ніби вперше, роздивлявся табір: ось вона, «запрєтка», далі висока дерев’яна огорожа з колючими іржавими нитями зверху; в кутах огорожі – незграбно-потворні вишки з тупими рилами спарених кулеметів; і в цьому замкненому, огородженому від світу просторі вишикувалися побурілі від часу та негоди довгі, приземкуваті, мов штамповані, бараки…

Оглянувши табір, Макар зиркнув на співрозмовника. Так близько Тигру ще жодного разу не бачив. Навіть під час бійки не розгледів. Бліде обличчя Булаха загострилося, здавалося, назавжди застигло в болючо-нестерпних роздумах і нагадувало маску; лише вогненні очі жили своїм складним, різноманітним життям.

– Ти, друже, після бійки пообережніше. Ця гниль нічого не пробачає, – попередив Булах.

Макар промовчав. Розмова почалася несподівано, і він до цього часу відчував незручність, не знав, що відповісти. Пригадав слова Верблюда: «Довідається Тигра, що ти двох пришив – амба тобі!»

– А що мене жаліти? Адже я двох того… – Макар виразно ляснув пальцями. – Може, ми з Профом і його кодлою одного куща ягода?

– Гаразд, не лізь у пузир. Мужик ти, врешті-решт, чи істеричка? – без злості, але твердо продовжував Булах. – Мужик не за табірною мастю, а як людина. Чоловік.

Він добре розумів стан співрозмовника й не дивувався тому, що сталося, хоча не знав, чи вистачило б у нього рішучості в такому віці заступитися за Сивого, не відчуваючи за спиною підтримки друзів, бригади…

– Я підійшов із важливою справою. Допомогти хочу…

– А мені допомагати не треба…

– Не можеш без пузиря! Послухай старого зека: в таборі поодинці довго не протягнеш. По собі знаю. Про всіх хочу поговорити, щоб нараз покінчити з блатарями. Усім полегшає…

Останніми місяцями, втративши надію на звільнення, Булах багато розмірковував над своїм планом. Раніше більше займався собою: писав у всі інстанції прохання про перегляд справи, потім місяцями терпляче очікував відповіді, сподіваючись, точніше, не сумніваючись, що безглузду й трагічну помилку ось-ось виправлять, але зараз уже ні на що не сподівався – відбомбардував усі інстанції. Тепер більше переймався табором. Його задум гарний, але відчував – чогось не вистачає, бракує небагато: розворушити «товариство», щоб «рогачі» відчули себе людьми. Під час бійки Макар і став тією сполучною ланкою, справжнім каталізатором. Адже табір, як і перед амністією, гудів про бойовище. Тільки й чути: «Амба-Амба», як раніше «Тигра». Гуде народ. Відчув свою силу. Набридла влада гнилого стерва. Досить ходити під Профом і Верблюдом.

– Полегшало? У зоні полегшає, – з викликом забасив Макар. – Пояснював же вам, що ми з Паханом одного куща ягода.

– Одного куща… – задумливо повторив Булах і поклав руку на плече співрозмовника. – Ні, друже, далеко не одного… Ти й сам ще не уявляєш, не в змозі оцінити всього! А ті «ягоди» на таке не здатні…

– А чого тут цінити? Кожен у житті прокладає свою стежку. Тільки в одних вона легше, а в інших – уся з вибоїнами та з крутими поворотами.

– Ось і я про те ж. Життя – мов тайга неходжена. Кожному випадають важкі маршрути. Тільки не кожен зможе, як кажуть геологи, правильно зорієнтуватися. Нелегка ця справа: обирати в житті й тримати свій справжній азимут! Інколи цілого життя не вистачає… Ну та гаразд, облишимо філософію. Тепер дивись, будь обережнішим – табірна гниль на все здатна, – знову нагадав Булах, надовго замовкаючи.

Залишивши за собою подвійний ланцюжок слідів, товариші по нещастю обійшли широкий приземкуватий клуб і, змахнувши молоду порошу, присіли на колоду під крислатою модриною. Короткий день згасав. У сутінках майже не помітні старечі зморшки дерева, а оголені гілки не здаються мертвими. Обоє мовчали, думали про своє. Джовба згріб докупки хвоїнки – літнє вбрання модрини, чиркнув сірником. Поплив гіркуватий запах. Булах поклав зверху кілька сухих прутиків, і ожило, затанцювало в холодній білизні сутінок яскраво-червоне полум’я. Цей вогник і багаттям не назвеш: його можна було загасити шапкою, прикрити долонею, але тремтливе коливання полум’я налаштовувало на розмову. На відвертість. Навіювало відчуття свободи…

– Так де ж вона, справедливість, Кириле Кириловичу? – продовжуючи розмову, несподівано заговорив Макар. – Амністують профів, маестрів. Мені ж строк накинули. Заліки зняли…

– Засумнівався в азимуті, друже?