Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

коли до душі та за покликанням. Тільки в будь-якій, навіть найцікавішій роботі, крім цікавого, є ще багато іншого. А в нашій. – Старий раптом згорбився, немов ці два школярі закинули йому на спину лантух зерна. – А в нашій стільки цікавого, скільки, якщо не більше, і всього іншого. Тільки в книгах чомусь про інше – мимохіть, а то й зовсім замовчують. Якщо настане час, довідаєтеся про все – подякуєте. Тому, Герко, ти вчиняй, як знаєш, а Льонька не збивай із пантелику. Доки живий – онук погони органів не одягне.

Розгублені ходили хлопці. Кому вірити? Дідові? Павлові Лаврентійовичу? Цей стверджував, що немає цікавішої, важливішої, потрібнішої та кориснішої для народу й країни роботи, справжньої чоловічої роботи, ніж його служба.

Залізні двері широко відчинилися, здавалося, не чужою рукою, а самі собою чи від важкого камерного смороду, ще більш нестерпного й огиднішого смороду, ніж у шкільному туалеті… Герка мимоволі позадкував, але батько підштовхнув у спину. Перед очима встали високі, розмальовані соромітництвом сірі стіни, двоповерхові нари, параша в кутку. Під самою стелею одягнена у вічну кольчугу потужна електрична лампочка. Яскраве світло й сутінь вікна злилися воєдино. Ніколи Герка не міг згадати: чи видно через край «намордника» за вікном синяву неба. А те, що день видався сонячним і спекотним, запам’ятав добре, адже коли переступив назад поріг прохідної, відчув: не лише зробив крок з іншого світу, але й в іншу пору року – із зими в літо.

Та страшніше камери, смороду й холоду виявилися обличчя; обличчя тупі й озлоблені, перелякані й нахабно-розбійні. Обличчя не людські, не живі – мертві…

Правильно розрахував полковник Захватаєв, але Павло Лаврентійович-батько помилився. Син після «палацу», як і Льонько, по-справжньому замислився над словами Льончиного діда-чекіста й остаточно вирішив вступати на геологічний факультет.

Коли Павло Лаврентійович довідався про свавілля нащадка – скандал вибухнув на весь будинок. Мати стояла під дверима кабінету, не наважувалася зайти. Пави-папочки не стало. Сина вичитувала незнайома їй людина. Хуторянин вивергав незнайомі слова і словосполучення: «єнто, контра, вражий годованець, жалостивий, падла, змієня, лівольвер, світова революція, за яку батька рідного шльопну й рука не здригнеться, а ти не могьош».

Жінка відчинила двері лише тоді, коли в кабінеті несподівано настала тиша й щось звалилося на підлогу.

Тиждень усе тіло Герки боліло, хоча вдарив батько кілька разів; боліли руки й ноги, боліла голова й ребра та так, що не міг вільно дихати; боліла печінка, поперек і серце, а коли важко відкашлювався, з горла вилітало щось тягучо-липке, рожеве.

До цього вечора син не міг навіть припустити, що його, самбіста, зможе так відлупцювати людина удвічі старша й майже на голову нижча.

Незважаючи на гнів батька, Герка вступив до геологорозвідувального інституту. Павло Лаврентійович більше не наполягав, не нагадував про сімейні стопи – поводився так, мов нічого не трапилося. Щоправда, перші два дні після скандалу не залишав кабінету. Навіть на службу не їздив. Багато про що передумав Павло Лаврентійович. Не знаходив місця, що зірвався, як і не міг зрозуміти, чим син довів до безпам’ятства. Навіть на роботі такого з ним не траплялося. Ворог – він і є ворог. Під час «роботи» з вражими душами голова й серце залишаються холодними…

Мабуть, коли Герка відмовився йти його шляхом, застукало з глибин пам’яті – син або чужа кров? Нахлинуло все, що громадилося роками, вдарили в голову сумніви. Раптом і справді не його?! Хлопець – чужа кров?! Дружина ж – дівка зіпсована. Точніше, не зіпсована – увів у ТОГО, у Красунчика з-під носа; вони, можна сказати, одружилися – лише весілля не встигли справити.

Коли Красунчика забрали, молода жінка, здавалося, втратить розум. Ні на що не сподівався Захватаєв того вечора. Прийшов поспівчувати. Вимовив кілька слів, погладив плечі – жінка притулилася до нього всім тілом, забилася в істериці… Тут усе й відбулося. А коли отямилася, олюднилися дикі очі, довідалася, хто поруч – пізно; розумом, душею й серцем ще була з ним, зі своїм нареченим, та молода плоть, певно, знову розгорілася, запульсувала гаряча кров, жінка затріпотіла кожною жилкою, застогнала стогоном солодко-палким, підкинулася, заходила вся ходуном, засмикалася, шалено – і зойк, від якого обоє провалилися в нестяму… Дотепер обоє пам’ятають і відчувають ту мить…

Багато хто дивувалися потім: як непоказному Пашці вдалося відхватити таку ладну жіночку. Жартували товариші, та й сам погоджувався, що, мовляв, прізвище винне. Дружина ж по-своєму пояснювала: мала штучка червінчик, а ціна велика, коли молодцю дісталася. А хвацькість на обличчі написана; залишили дві шаблі свої мітки на все життя, але шрами не псували, не спотворювали, а додавали мужності й відваги.

* * *

Павло Лаврентійович покосився на дзеркало. Тепер уже точно його посватали на головного в управлінні. Поки що походить півроку, від сили рік у полковниках, а там і штани з широкими лампасами зшиють. Від дзеркала перевів погляд на великий портрет людини в окулярах[22], якій не тільки поклонявся, але й намагався наслідувати в усьому: жести, ті ж окуляри, манера триматися, розмовляти – все від нього, все підглянув і засвоїв. Та головне – погляд гострий, як лезо, убивчий, як постріл. Павло Лаврентійович дякував долі за ім’я та по батькові. Що ж, хоча й не повний збіг, але зовсім поруч. Розумів, до маршала, як і до всесильного міністра, вже не дослужиться, а там, чим чорт не жартує. Куди поверне доля. Хіба міг думати, що з хутора до лампас дотягне. Із грудня тридцять четвертого стрімко, без перепочинку побіг сходами вгору, час від часу перестрибуючи через щаблі. Щоправда, разів зо два ледве не зірвався, але все минулося.

Нелегко довелося «крокувати». Думав, синка підштовхне в потрібну хвилину, допоможе, підкаже. Учудив син… Від якої