Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

люблю!», а на вухо додавала пошепки: «Сьогодні буду любити». Як тільки син випускав дрібничку з рук, жінка відразу приміряла нове «придбання», дивилася в дзеркало, йшла в спальню.

Дрібнички Герку не цікавили, але орден новий чи монету не випускав би з рук. Наступного дня не міг дочекатися закінчення уроків, щоб привести Льонька додому! Друг міг оцінити та помилуватися раритетом, що незабаром не матиме ціни.

– Знову десь батько дістав?! – чи то стверджував, чи то запитував Льонько.

– Зв’язки в нього. – Герці ставало не по собі від допитливого погляду товариша.

– Скільки говорив своєму – і чути не хоче про ордени, монети чи іншу старовину. Чучело-опудало або роги – це по ньому. За рогами скажи – далі краю світу поскаче! Особливо, якщо не наші – заморські.

– А мушлі у вас які?! – заступився за Микиту Омеляновича Герка. – Усе натуральне – очей не відвести.

– От і батя про те ж: немає нічого кращого від створеного природою. Хоче ще й камінням зайнятися. Тільки не ювелірним, а природним. Мовляв, якщо вступаєш на геологічний – сам Бог велів.

Льоньчини й Герчини батьки товаришували, завжди збиралися разом на свята або сімейні урочистості. Катерина Юріївна ставила Льоньці за приклад Герку, а мати Герки не могла нахвалитися Льоньком. Обидві жінки співчували матері Макара, яка в молодості мала ефектніший, ніж вони вигляд, але зів’янула у ведмежому куті.

Катерина Юріївна рідко бачилася з колишньою подругою, хоча до поїздок синів на кордон жінки ставилися спокійно. Хлопці поверталися з тайги свіжі, рум’яні; підстрижуться, обріжуть нігті, відмиються та переодягнуться, здавалося, й зовсім не забиралися в нетрі. Лише чужорідні для міста слівця не один тиждень зривалися з їхніх уст, а потім близькі до них звикали або вони самі собою залишали хлопців – відпадали, як листя після перших холодів…

5

Ніколи так пізно Герка не повертався додому. У вітальні сиділа не лише мати. Довгі години очікування так розпалили Павла Лаврентійовича, що дружина не знала, як охолодити лють чоловіка. Поглянувши на сина, батько, вагаючись, покрокував навколо темного з мореного дуба стола, потім труснув головою й пішов, грюкнувши замість прощання високими дубовими дверима.

– Не можна так, Геруню. – Жінка хотіла сказати багато суворих і водночас теплих слів, але, як і Павло Лаврентійович, зрозуміла: зараз краще дати синові спокій. – Їсти будеш?

– Не хочу, – буркнув хлопець.

– Добраніч, Геруню. Лягай. Завтра, точніше, вже сьогодні рано вставати до літака.

– Добраніч, мамо. – Герка здивувався, що не тільки мати, але й батько не читали мораль, не повчали. Навіть спецбесіди не провели.

Мати пішла. Затихли обережні кроки. Герка, тиняючись кімнатами, роздивлявся меблі, гардини, книги в золочених стародавніх палітурках, бронзово-кришталеві люстри, килими, підсвічники. Перед кабінетом батька син зупинився. Захотів перебрати колекцію орденів, потримати важкі монети кольору меду, але не наважився відчинити двері святої кімнати. Де той сьогодні спить? У себе? У спальні? За дверима – тиша. Щілин немає. Можливо, батько й зовсім ще не лягав – міряє нервовими кроками кабінет або стоїть перед великим портретом Лаврентія Павловича.

Удома Герка затримався на кілька днів через Макара. Канікули закінчилися, але в суді наполягли, щоб він дав свідчення. Хлопець кинув погляд на телефон, подивився на годинник. Телефонувати Льоньку пізно. Завтра й проводить. Обіцяв. За вікном починався снігопад. За прикметами Макарчиного діда – потепліє. Герка знову пройшовся кімнатами. Сніговий дощ поступово підсилювався. Незабаром здавалося, що окремі сніжинки падають не самі по собі – їх підштовхують інші лапаті сестри. Дерева в саду одягалися в біле вбрання. Біле опушення підперезало зелену огорожу навколо особняка. Герка глянув на приготовлену постіль. Подушка, простирадло, підодіяльник – усе білосніжне, як заметіль за вікном. «Білизна повинна бути білосніжною», – Герка завжди і потім пам’ятав, як наставляла мати хатню робітницю, коли та вперше переступила поріг будинку. Скільки ж минуло років? Коли в будинок прийшла Даринка? В останній рік війни? Чи на рік раніше? Те, що війна тривала, – точно. Щоб приборкати дурні, як сказала б мати, думки, Герка пройшовся по кімнаті й знову зупинився перед вікном. Не видно вже ні вулиці, ні паркана; зникли і ближні дерева, немов і не росли. За вікном – суцільна біла стіна. Справжня біла злива, але замість води небо виливало сніг…

Спить Льонько. Не бачить дива природи. А Макарко? Герка згадав камеру, куди одного разу приводив батько.

* * *

– Заборонено стороннім по «палацу» швендяти, – сказав, як відрубав, Павло Лаврентійович, але через день раптом сам почав розмову про в’язницю. – Дивитися там нема чого: злодії, убивці, враженята, контра смердюча, шпигуни.

– Радив по твоїх стопах слідувати, а що це таке, із чим його їдять – мов кота в мішку купую, – навів Герка той же аргумент, що й під час першої розмови.

– Гаразд! Бери Льонька – завтра після обіду поїдемо. Подивишся, як батько хліб добуває, – Павло Лаврентійович витримав паузу, зважуючи на невидимих терезах не слова – парадоксальну ідею, а зваживши, заговорив переконано, без тіні сумніву. – Будь моя воля – на екскурсію водив би малолітків у «палац», щоб стерв’яки вдихнули аромату параші, сьорбнули баланди, запам’ятали звірині пики – дивись, і зупинилася б людина перед заборонною межею.

Із нетерпінням Герка й Льонько чекали завтрашнього дня. З дитинства друзів вабили погони, але Льоньчин дід і чути не хотів, щоб онук пішов в органи.

– Годі, я за весь рід нахльобався гною. Робота не тільки важка й небезпечна – страшна, якщо в людині жевріє щось людське.

– А в книжках так цікаво! – не здавалися хлопці.

– Будь-яка робота цікава,