Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

Ноги самі винесли Герку із залу суду. Жодна сила не могла змусити повернутися. До самого вечора блукав містом. Не хотів бачити ні батька, ні матір. Заздалегідь знав, що скаже глава сім’ї, чиє слово завжди було законом, як вирок, що винесли Макарові. Щоправда, адвокат може оскаржити вирок, а слово батька остаточне й оскарженню не підлягає. Так було, скільки себе пам’ятав. Чому так заведено – не розумів і ніколи до сьогодні не замислювався.

Не помітив Герка, що давно стоїть перед воротами в’язниці. Висока похмуро-сіра стіна неприступніша за фортечні бастіони древніх міст. У сутінках раннього вечора важко розрізнити ворота. Прохідна теж ледь виднілася. Відступив подалі на тротуар. Холодно стало не від морозу, що набирав силу, – там, за непроникною глухою стіною, гибіла, мерзла й страждала жива людська плоть; плоть, уже визнана злочинною, інша лише підозрювана, й зовсім безвинна, але заґратована за обмовою чи за збігом обставин, які вона не в змозі спростувати.

Стіна розділяла два світи. Герка озирнувся. Сніг. Голі дерева. Поодинокі перехожі. Крізь розриви хмар над головою прокльовувалися перші зорі. Усі, хто був на суді, не знали, коли Макар зможе побачити все це. Та й чи побачить узагалі.

На сторожових вишках спалахнули прожектори. Блакитнуваті леза, немов обнюхуючи, пробіглися верхніми крайками стін, спустилися на невидиме подвір’я, знову повернулися на місце й потухли. Герка розвернувся, хотів іти, але після яскравого світла вулиця здалася підвалом, куди несподівано провалився серед білого дня. Стуливши повіки, деякий час стояв на місці. Згадав зал суду й відчужено-неживе обличчя Макара. Уявити не міг, як майже півроку друг прожив у слідчих сутінках. Сьогодні на суді спалахнув промінь волі, але після вироку – яма.

Кілька разів Герка розплющував і заплющував очі, але ледь помітні зірки зникли. Він не розумів, що сталося, доки не збагнув: на вулиці запалали ліхтарі. Зиркаючи через плече на глуху стіну, хлопець рушив до центра міста. За квартал від в’язниці перехожих побільшало. Люди інтуїтивно, як зазвичай і сам, обходили іншими вулицями страшну установу, куди життя може загнати кожного…

До пізньої ночі вештався Герка вулицями. Кілька разів проходив повз свій будинок. Спочатку світло горіло в усіх кімнатах. Лише його вікно залишалося темним. Пізніше звичайного згасло світло в кабінеті батька. Заснула, напевно, і хатня робітниця, тому що вікно на кухні більше жодного разу не світлішало. Мати не спала. Так уже заведено: вона завжди чекала батька, хоч як би той пізно не затримувався. Сьогодні він уже вдома. Щоправда, і вставала мати пізніше за всіх – поспішати ж нікуди.

Герка зупинився перед будинком. За зеленим парканом радісно рикнув пес. «Учуяв, барбос! Чекає…» – з гордістю прошепотів юнак, йдучи з навітряного боку. Скільки пам’ятає себе – мати ніколи не працювала. Ймовірніше за все тому й не мала в будинку при господарі права голосу. Батько заробляв гроші, а вона витрачала, диктуючи йому вечорами до найдрібнішої копійчини витрати в спеціальний зошит, що зберігався в його письмовому столі під замком.

Мати не працювала, але вдома сиділа рідко. Комісійні магазини й виставки, знайомі й ринок, але головне – закриті склади МВС. Турбота про затишок «гніздечка» – на її плечах. Рідкісні меблі й посуд, бронза й кришталь, килими й картини-оригінали – усе пройшло через її руки. Навіть у батьківську колекцію стародавніх орденів, медалей та монет зробила чималий внесок.

Герка полюбляв нові придбання. У такі вечори вдвох із матір’ю чекали батька. Потім довго роздивлялися з усіх боків нову річ для будинку або в колекцію.

– До ладу. З розумом вклала капітал. Через десяток-другий років ціни не буде цій штуці! – бархатистим баритоном хвалив Павло Лаврентійович дружину й так само обережно, як перед цим «придбання», погладжував її по плечу, а іноді й цілував – жінка шарілася, заливалася щасливим рум’янцем.

Згодом «гніздечко» стало схожим на невеликий музей старовини, де кожна річ займала належне їй місце. Все підбиралося не тільки з любов’ю, але й із великим смаком. Із часом найвибагливіший знавець і цінитель не знаходив в обстановці жодної вади. Щоправда, в тій кімнаті, де жила служниця, час від часу з’являлися рідкісні та дорогі, однак випадкові, що не підходили для інтер’єру будинку речі, привезені на службових вантажівках. До тієї кімнати гості не заходили. Туди заглядали лише ті, хто хотів щось придбати або з ким мати проводила обмін.

Іноді батько телефонував із роботи й попереджав про сюрприз. У такі вечори Герка виймав із шафи колекцію, готував, про всяк випадок, крейду, соду, щітки, оксамитку, лимон, лупи, а коли приходив батько – відразу ж сідали навколо стола й уважно роздивлялися орден або монету. Якщо придбання виявлялося новим – радощам не було меж, а якщо дублікат – за столом панувала робоча атмосфера; по черзі й разом, розглядаючи принесену річ, порівнювали зі своєю, визначаючи, яка краще збереглася; потім крейдою, лимонним соком або содою виводили жирну пляму, бруд чи звичайний наліт часу й дбайливо розкладали придбане на відведені місця…

Траплялося, батько приносив не одну-дві речі, а цілу колекцію. Герка захоплено крутив головою й захлинався від щастя:

– Н-ну, б-батю, ти дає-єш! Де вдалося відхватити таку безцінність?

– Багато знатимеш – незабаром постарієш, – звично-доброзичливо віджартовувався Павло Лаврентійович.

Мати ж, чомусь завжди ніяковіючи, повчала:

– Не чіпляйся, Геро, до батька з дурними запитаннями! Подивися краще, яка краса! Що за диво!

Але найбільше жінка захоплювалася стародавніми кулонами, сережками, перснями, медальйонами; очі її спочатку спалахували різнобарвним блиском, немов усотували в себе гру світла й тепло майстровитих рук, а потім дарували господарям та гостям усе багатство, внутрішню красу й силу каменю, «одягнену» для збереження в дорогоцінний метал. Побачивши в руках «сюрприз», жінка підстрибувала на одній нозі, мов школярка, обвивала чоловікову шию руками, повисала на ньому й промовляла з незвичною для Герки пристрастю: «Па-ав-во! Па-а-почко-о! Як я тебе сьогодні