Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

— Класну страву з них приготуємо.

— Коли залізницю буде завершено.

— Коли буде завершено.

Вони почули віддалений гуркіт.

— Тихо. Що це там? — насторожився Марен.

— Ох, це, певно, вантажівки повернулися.

— Тепер доведеться класти баласт, — засумував Марен.

— По всьому шляху... — додав Карло.

Марен зігнувся над своєю лопатою. Шум вантажівок наростав, поки не досяг свого максимуму. Потім робітники почули пронизливий вереск гальм, потому запанувала тиша.

ІІ

Абат Малжан схопив археолога за руку й пальцем вказав на хижу відлюдника.

— Ми прийшли, — сказав він.

— Чудово. Почекаймо на молодь... — запропонував археолог.

— О, я певен, що вони обійдуться і без нас, — сказав абат. Атанагор посміхнувся.

— Уся надія на Анжеля.

— Щасливчик! — зітхнув Малжан. — Я б не проти використати кілька звільнень на цю дівчину.

— Спокійно, спокійно. — заспокоїв його археолог.

— Під моєю сутаною, — зауважив Малжан, — б’ється мужнє серце.

— Серцем її і любіть, скільки вам забажається. — відказав археолог.

— Хм. Звісно, що. — погодився Малжан.

Вони зупинилися й, якщо можна так сказати, дивилися тепер назад. А саме позад себе п’ять секунд тому.

— А он і вони! — повідомив Атанагор. — А де ж Бронза?

— Це ж не Анжель, — зауважив абат, — це його приятель.

— Маєте гострий зір.

— Не в тому річ, — узявся пояснювати абат. — Просто не думаю, що Анжель такий розтелепа, аби так швидко впоратися з подібною дівчиною.

— Так, це справді хтось інший, — констатував Атанагор. — Ви його знаєте?

— Трохи. Він завжди або спить, або працює, або вправляється з секретаркою того педика.

— Він біжить. — сказав археолог.

Анна швидко наближався.

— Красивий хлопець, — зазначив Малжан.

— Його ж ніколи ніде не видно. Що це на нього найшло?

— Нині події набувають несподіваного повороту.

— Маєте рацію, — погодився археолог. — Бідний лікар Жуйрук. Вони змовкли.

— Добрий день! — сказав Анна. — Мене звуть Анна.

— Вітаю, — відповів Атанагор.

— Як ся маєте? — з цікавістю запитав Малжан.

— Краще, — відповів Анна. — Вирішив її кинути.

— Вашу коханку?

— Мою коханку. Вона мені набридла.

— То ви тепер шукаєте нову?

— Саме так, пане абате, — підтвердив Анна.

— Ой! Тільки попрошу без цих претензіарних словес, — запротестував абат. — І потім...

Він відійшов на кілька кроків і взявся намотувати еліпси навколо решти, сильно тупаючи ногами по землі.

— Слоник один розгойдався в такт на найтоншій павутині! — заспівав він.

— Отже, тому, що вона міцна. — підхопив археолог.

— Він запросив ще слоненя. Два! — закінчив Анна, припустивши за абатом.

Малжан зупинився й почухав носа.

— А він теж знає формули! — оголосив археолог.

— Так. — підтвердив Анна.

— То беремо його з собою? — запропонував Малжан.

— Звісно, — заявив Анна. — Я хочу побачити негритянку.

— А ви мерзотник, — зазначив Малжан. — Вам що, їх усіх подавай?

— Та ні, — заперечив Анна. — З Рошель усе скінчено.

— Скінчено?

— Скінчено. Саме так.

— Малжан замислився.

— Вона про це знає? — запитав він.

Здавалося, Анна трохи знітився.

— Я ще їй не сказав.

— Отже, можу констатувати, — сказав абат, — що це рішення одностороннє й раптове.

— Я його виніс, поки біг, аби вас наздогнати, — пояснив інженер. Атанагор здавався насупленим.

— Від вас самі неприємності, — сказав він. — З цього ще вийде історія з Анжелем.

— Та ні, — сказав Анна. — Він буде страшенно задоволений. Вона вільна.

— Але що вона думає з цього приводу?

— Ох, не знаю, — відповів Анна. — Вона не з тих, хто думає.

— Легко сказати.

Анна почухав щоку.

— Може, спершу їй буде трохи неприємно, — зізнався він. — Але що мені з того. Я не можу нею опікуватися.

— Швидко ви влаштовуєте справи.

— Я ж інженер, — пояснив Анна.

— Та були б ви навіть архієпископом, — сказав абат, — це ще не причина, щоб кидати дівчину, навіть не попередивши. Тим більше, якщо ще ввечері з нею спали.

— Сьогодні вранці, — уточнив Анна.

— Ви скористалися моментом, коли ваш товариш Анжель почав віднаходити шлях умиротворення, — мовив Малжан, — аби відкинути його назад у невизначеність. Зовсім не ґарантовано, що він захоче зійти зі шляху умиротворення заради цієї дівулі, яку ви обробили, наче млин.

— Що ще за шлях умиротворення? — запитав Анна. — Що там Анжель наробив?

— Відхопив собі смачнючу дівулю! Свинтус такий! — вигукнув Малжан, голосно клацнувши язиком, але відразу схаменувся й перехрестився.

— Я знову вжив заборонене слово, — перепросив він.

— Та нехай... — машинально відказав Анна. — І яка вона, ця жінка? Сподіваюся, це не негритянка?

— Звісно, ні, — відповів Малжан. — Негритянку зарезервовано для відлюдника.

— То є ще якась? — перепитав Анна. — Гарна?

— Ходімо, — запропонував Атанагор. — Дайте спокій вашому другові.

— Але він мене страшенно любить, — сказав Анна. — І не буде проти, якщо я відіб’ю в нього цю дівицю.

— Ви кажете неприємні речі, — зауважив археолог.

— Та він буде щасливий, наче підприємець, коли дізнається, що Рошель вільна!

— Не думаю, — зазначив археолог. — Надто пізно.

— Нічого не пізно. Вона ще цілком нічого, ця дівчина. І тепер вона вміє робити трохи більше, ніж до того.

— Чоловікові це не так уже й приємно. Такий хлопець, як Анжель, не потребує уроків такого штибу.

— Справді? — відказав Анна.

— Кумедно, — сказав Малжан. — Часом ви цікаво говорите, але нині ви просто мерзенний.

— Знаєте, я і жінки, — мовив Анна. — Я роблю з ними те, що треба, але на тому край. Вони мені подобаються, але на постійний час я надаю перевагу друзям. Аби було з ким поговорити, розумієте.

— Вірогідно, Анжель не такий, як ви, — сказав Атанагор.

— Треба допомогти йому вибратися. Хай спить з Рошель, йому це досить швидко набридне.

— Він шукає зовсім іншого, — сказав Малжан. — Те саме, що я шукаю в релігії... тобто... в принципі... хоча я й дозволяю собі незначні порушення