Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

щоб сам собою увірвався зв’язок із Атіліо. Очікування на звістку від Джорджо після його від'їзду з Трієста. Очікування на контракт у Театрі Верді та роль після двох років співу в хорі.

І тоді, тієї ночі у салоніцькому барі «Аттіка», вона покінчила з очікуванням, рабською дисципліною, що деформувала її життя. На що перетворився її тато через свою обережність, якій поклонявся, немов верховному божеству? У чому він знайшов віддушину? У каліграфії? Куди його привело збудження, з яким він реєстрував приїзд і від’їзд гостей? Прожив життя, мов міль, прикутий до речей, повільним кроком, під синкопу своєї палиці. Немає більше ані батька, ані столітніх книг реєстрації гостей «Ксенодохіона Егнатіа». Залишилися його листи. У них переважно інформація про погоду. Навіть однієї сторінки йому було замало, щоб описати серпневу задуху. І лише слово-два про маму й про себе — у них усе добре.

Вона більше не чекатиме ні на кого і ні на що. Йтиме завжди назустріч. Як потяг, що мчить назустріч станціям, на яких зупиняється. Полікастро, Гїфіра, Ідомені, Джевджелія. Чи станціям, які проминає без зупинки. Чиї назви ледь встигає прочитати.

Десь на тому шляху — і колишній сербсько-турецький кордон. Чи впізнає станцію, на якій вони з мамою провели ціле дополудня? Де так сильно злякалася за обідом у ресторані, що потім блювала. Мама пішла в туалет, і її довго не було. Якісь бородаті дядьки сиділи за столиком поруч, розмовляли незрозумілою мовою та сміялися.

Після Полікастра колія йде вздовж берега Вардара. Вода воду закликає. Лізетта подумки — на пароплаві до Патраса. Пригадує слова своєї супутниці Матильди Кесіні. Карти все знають. Зірки прихильні до неї, хвороби її оминатимуть. Глибока старість.

На кордоні штовханина. Але заповнюються лише вагони другого класу.

Вона й далі сама в купе.

У поїзді вона помітить, що їй бракує п’ять чеків Banko di Roma. Це не вперше її обкрадає коханець. Скільки грошей взяв Джорджо напередодні від’їзду? Це знає вона, і ніхто інший. Залишиться у всіх тих життях, які бачила Матильда. Буде самотня. Житиме без свідків. Нікому не звітуватиме.

Андрій, світловолосий скрипаль, російський емігрант, який буцімто чекав у Салоніках на папери до Америки, міг повністю її обікрасти, забрати її прикраси. Але не зробив цього. Ним вона закриває книгу про Салоніки. Одне з тих життів, про які казала Матильда.

Остання ніч у «Брістолі». Скільки таких ночей було в її мами? Може, однієї такої ночі зачата й вона? Обличчям і станом вона схожа на маму. Характер батьків. Страчене життя, запаковане в ритуали порядку. Страх, замаскований терпінням. Дурниці! Це все — не для неї. Якби вона вдалась у батька, то досі б жила в полоні трієстських Бенедетті. Не зайшла б далі Еторових поцілунків. В якогось батька вона точно вдалася. Але навряд чи в рід Амброджо Бенедетті.

«Едірне, Едірне», — співає подумки маминим голосом.

Подейкували, що мама увійшла до сім’ї Бенедетті у вбранні покоївки. Симпатична гречанка з Тракії впала в око старшому синові власника «Ксенодохіон Егнатіа», тихому холостякові, який разом із татом управляв готелем. Батько раптово помер від серцевого нападу, а син одружився. Через три роки народилася Лізетта.

Вона ніколи не бачила маминих батьків, вони померли рано, у Тракії. Жили в якомусь селі поблизу Едірне. Це все, що вона знала. Фотографій не було. Мамине минуле було сховане. Та й життя батьків були потаємні. Жили за якоюсь мовчазною домовленістю. Не сварилися, але й не любилися, не обіймалися перед Лізеттою. Це було наче життя в інтернаті. Мама час від часу зникала на кілька днів. Тато завжди відповідав, що мама у від’їзді. Такими днями вона довше затримувалася в Бешінарських садах із гувернанткою.

Потяг в’їжджає до якогось великого міста. З’являється вокзал. Довгий дашок над фасадом, під яким натовп пасажирів. Вивіска: «Скоп’є».

Лише третина дороги до Белграда. Від кондуктора дізнається, що вони не запізнюються. Матиме ввечері у Белграді дві години, аби пересісти на Симплонський експрес до Трієста. Повторює кілька разів поганою німецькою: «Belgrade Abend zwei Stunde warten». Питає його, де колись був турецько-сербський кордон. Кондуктор збентежено дивиться на неї і йде, не відповівши.

Після Скоп’є вона в купе вже не сама. З нею пара, яка подорожує до Белграда. Він лікар, студіював медицину у Відні. Шість років тому вже подолав цей шлях; але не потягом, а пішки, з санітарним підрозділом сербського війська. Прорив Солунського фронту.

Знає, де пролягав сербсько-турецький кордон. Покаже їй; ще дві години їзди.

Потім обидва задрімали.

Дитиною вона лякалася людей, які сплять. Викликали в неї більший переляк, ніж мертві. Бо мертві надійні у своєму заціпенінні, а ті, хто спить, — мерці, що можуть рухатися.

Голова жінки впала чоловікові на плече, її дихання стало голоснішим. Якоїсь миті він розплющив очі. Усміхнувся до Лізетти. Жінка стрепенулася зі сну, коли почала хропіти. Чи це чоловік делікатним рухом розбудив її? Озирнулася сонно, потім поклала голову на плюшеве узголів’я й заплющила очі.

Може, засоромилася, подумала Лізетта.

І чоловік знову дрімав. Виглядали дуже втомлено. Від їхньої втоми й Лізетту почав долати сон. Минулої ночі вона майже не зімкнула очей. Лише перед ранком, коли Андрій пішов. Коли ж це він взяв чеки? Сперла голову на фіранку на вікні. Сиділа за рухом поїзда.

Темна і світла сторони — завжди на однаковій відстані. Два світи, які існують одночасно. Завжди обираєш. Це слова Матильди на прощанні в Піреї. І Лізетта обрала.

Життя — це неозора партитура, сповнена неочікуваних переходів і змін тональностей. Життя — це Аттіка, емігранти, які чекають на судно до Америки, перебрані добряки, як її тато — лицеміри, які вірять, що все можна купити. Вісім років ця міль писала листи до своєї дитини. Вісім років у ній жила ілюзія про нього — така, яку він створив і листами підтримував.

Усміхається подумки від відрази, яку в ній викликає думка про те життя, яке вів її тато. Боягуз і вуаєр, мічений шкандиба. Ніколи не ходив на пляж. Завжди — у фіакрі. Колекція дорогих тростин. І капелюхів…

Здригнулася від доторку. Задрімала. Лікар їй каже, що вони саме під’їжджають до Рістоваца, колишнього сербсько-турецького кордону.

Дружина спить у кутку коло дверей.

Лізетта встає і спускає вікно. Вагон зупиняється навпроти присадкуватої земистої хатини й садочку з алеями троянд. Зовсім праворуч — будівля станції. Немає канделябрів, які вона пам’ятає, ні дашку з бегоніями. Але фасад той самий, що й чотирнадцять років тому. Хоча не відрізняється від залізничних станцій, які бачила