Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

Звістка про мамину смерть застає письменника в Будапешті і відкриває емоційний чорний ящик, спонукає до розплутування багатошарових історій і детективного занурення у повсякдення часу, що проминув. Роман про маму стає автопоетичною сповіддю й оповіддю про країну та людей, яких більше немає. Роман отримав найпрестижнішу сербську літературну премію — «НИН-ову награду» за найкращий сербський роман 2015 року.

Драган Велікич

Слідчий

УДК 82–31=030.163.41=161.2

В27

Велікич Д.

В27 Слідчий, перекл. із серб. Київ : Laurus, 2021. 256 с.

ISBN 978-617-7313-69-3

Видано за підтримки Міністерства культури та інформації Республіки Сербія в рамках програми співфінансування перекладів сербських творів літератури на мови Європи.

Перекладено Оленою Дзюбою-Погребняк за виданням:

Dragan Velikić. Islednik. 3. izd. Beograd : Laguna, 2015.

© Велікич Д., 2015

© Дзюба-Погребняк О., переклад, 2021

© Растворцев Д., обкладинка, 2021

© Видавництво «Laurus», 2021

ISBN 978-617-7313-69-3

Людина після сповіді не почувається анітрохи чистішою, ніж до неї. Навпаки. Почувається, мов відро для сміття.

Викинувши із себе всі свої найкращі версії, вона залишається з найгіршою, з тією, про яку ніколи нікому не сповідаються.

Борислав Пенич

* * *

Сані.

I

1

«Вічно ти живеш чужим коштом».

Так казала моя мама.

«Якби я була святою, — зітхала вона зажурено, — оберігала би кухарок, покоївок і служанок. Святий Миколай — покровитель моряків, а я б захищала обслугу. Лише обслуга знає, хто ми є у своїх чотирьох стінах».

Після цього настає черга однієї з сотень історій, котрі виповнюють її пам’ять. У відомого професора Лолича був син, студент медицини, який полюбляв їсти в ліжку. Їжа кришилася на постіль. Мама завжди на хвильку замовкала, збурена виглядом забруднених простирадл.

«Скажи, ну от хто нормальний їсть у ліжку? Так, цей хлопець потім опинився в Лондоні, зробив кар’єру, але що з того, коли він селюк».

Або ж оказія зі славетним письменником, у колишньому помешканні якого вона деякий час жила. «Ти б лише бачив ту плиту, ту занедбану духовку. Вся закіптюжена та смердюча від жиру. Не вірю такому письменникові. І крапка».

Всі її розповіді походили з будуара, з приміщень для обслуги, з дівочих кімнат. Там, де розмовляють напівпошепки, де тіні ніколи не залишаються у спокої. Де невпинно чергуються хихикання, схлипування та зітхання. У тій природній оселі гріха історії не починаються і не завершуються, триває лише одне нескінченне in medias res. Міжпростір і міжчасся. І окрушини чужих доль. Погляд з сутеринів. Протікання життя крізь замкову щілину.

Мама розмовляла зі світом з кухні. З кухні посилала звістки навколишньому світові. Тут все було на своєму місці. Кухня була її вівтарем, капітанським мостиком, місцем, де вона після заміжжя взяла на себе роль божого агента. Навіть не мала сумніву, що ця її відданість справедливості та боротьбі за правду колись буде винагороджена. Що після смерті її проголосять святою. Вимовляла своє ім’я італійською, ніби згадка про справжнє ім’я розвіє ілюзію.

«Віолета. Санта Віолета, покровителька обслуги».

Тоді вона вже була в будинку для старих. Опинилася там, куди відмовлялася піти все життя. «Краще вже я вкорочу собі віку, ніж житиму в цьому будинку», — невпинно твердила вона.

Після її від’їзду до будинку для старих у шафах залишилися подарунки, призначені для майбутніх весіль, новосіль і днів народжень. Адже подарунки купувалися тоді, коли для цього випадала слушна нагода. Стоїть перед вітриною з сервізом, ціна на який знижена вдвічі. Роздумує якийсь час, а потім згадує родичку, яка тільки-но пішла до школи. І призначає його саме їй. Дівчинка навіть гадки не має, що є власницею порцеляни в нашій шафі.

Мале багатство лежало в тих заздалегідь куплених подарунках. Охайно списані листочки з іменами власників, деякі з них давно мертві.

Заздалегідь куплені подарунки. Заздалегідь сплановане життя. Всього можна було досягти, бо ж нічого не полишалося на примхи долі. Над усією територією повсякдення майорів турботливий погляд моєї мами. Ніщо не уникало її контролю. Ніщо не відбувалося само собою. Навіть павук у куточку клозету завдячував своєю екзистенцією забобонності моєї мами. Весь всесвіт нашого помешкання пульсував у ритмі її дихання.

«Мене любить домашнє приладдя, бо я дбаю про нього».

Речі та предмети, — вірила вона, мають своє таємне життя, про яке здогадуються лише чуйні та відповідальні люди.

Зневажала марнотратство. Була економкою світу.

Останні роки в будинку для старих вона цілими днями читала газети й жіночі журнали. Стала залежною від текстів, які звеличували примітивізм і несмак. Щонайменше дві години нервувань стали її денною дозою. Лютувала від звістки, що хтось комусь подарував на весілля віллу. Жахалася розкошів і марнотратства. Пустити все багатство на фіранки й люстри вважала непростимим гріхом. Що вже казати про яхти. Скільки коштів щороку викидається на їхнє утримання, і це лише для того, щоб кілька тижнів провести у плаванні теплими морями. «Світ вибухне від такої кількості примітивізму», — безперервно повторювала вона.

Особливо її нервував культ життєвих вигод. Вірила, що насолода як головний сенс людського існування призведе до кретинізації. Намагання полегшити все й усюди веде до дегенерації людства й остаточного зникнення людини як виду. Світ не створений для того, щоб ми розважалися.

У кінотеатрі вона голосно обурювалася перешіптуванням, лузанням і плямканням. Пам’ятаю охоронців, які підходять до нас у темряві залу й попереджують маму, що виведуть її з сеансу. Вона часто надсилала листи дирекції кінотеатру, до якого ми ходили на суботні прем’єри. Пропонувала їм заборонити вносити до зали їжу та напої.

Маму непокоїв стан розслабленості. Плекала глибоку шану до мурах.

Санта Віолета. Як вона боялася води! Бути готовим до найгіршого — ось її гасло. Вона вірила, що небезпеки можна уникнути постійним її викликанням. З великою втіхою згадувала, що дитиною кілька разів топилася. Той страх передала нам із сестрою. Ми так ніколи й не навчилися добре плавати. Хоча постійно ходили з мамою купатися: Балкани, Гортанова бухта, Рибацька колиба, Золоті скелі… Найбільше мама любила Стою. Це був справжній міський пляж: забетоновані входи в море, гірки, кабіни, душі, ресторан. Із заздрістю спостерігаю за плавцями. Розкуті тіла на трамплінах. Піруети в повітрі. Зникають у хвилях, аби через кілька секунд випірнути. Вереск і сміх.

Помахами рук марно намагаюся втримати тіло на поверхні довше, ніж дві хвилини. Тренуюся в порожній бухточці, біля загорожі кемпінгу, де немає багато свідків. Мені здається, що весь світ дивиться на мене. Люблю Стою. Тут не часто зустрінеш своїх друзів зі школи. Вони купаються на відкритих пляжах, там, де не потрібно платити