Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

за вхід. Ідуть гуртами, без батьків. Якщо хтось із них і нагодиться в Стою, я спритно ховаюсь у натовпі, серед голих тіл, чи йду в лісочок і чекаю, поки мине небезпека.

Мама зневажала все тимчасове, — байдуже, чи йдеться про пляж, чи телеантену. Не терпіла ремонти й переробки. У нашій хаті не було нічого пошкодженого чи подряпаного. Вона викидала тарілки, склянки, чашки, тільки-но помічала на них тріщини.

На пляжі вона суворо позирала на дітей, які кричали та сновигали довкола, розкидали навсібіч недогризки фруктів. Могла прикрикнути на них, коли ті пробігали по наших рушниках. Батьки блаженно усміхалися. Нам із сестрою хотілося провалитися крізь землю, коли мама котромусь із них читала нотацію. Виговорювала їм за те, що тицяють недопалки в щілинки скелі. Поводилася, мов сторож пляжу. Одного разу я почув, як якась жінка каже своєму чоловікові: «Диви, хіба це не син отієї ненормальної з пляжу?».

Вони перемогли, мамо. Люди з пляжу запанували світом. Байдужі, отупілі від задоволення, вони гасають екзотичними маршрутами. Нічому не знають ціни. Під запоною свободи ховають свої вбогі душі. Орди примітивів у фірмовому одязі та взутті тягають фірмові валізи й торби по фоє готелів. Заполонили аеродроми й вокзали. Подорожують круїзними лайнерами. З усіх сторін товчуться зграї туристів. Засмітили всю планету.

Неморально проводити літню відпустку на грецьких островах і при цьому не знати хоча б одну грецьку драму. Як можна подорожувати Іспанією, не маючи поняття про те, що Андалузією колись мандрував Лицар сумного образу і його слуга Санчо Панса. Хочеш до Лондона? Давайте спочатку почуємо хоча б одну строфу Шекспіра. Можна і Джона Донна.

Мама любила чисту правду. Розповісти все саме так, як це трапилося, з точними інтонаціями, виразом обличчя, рухами, коментарями, вимовленими впівголосу. Без подвійного дна. Прокричати істину світові в обличчя. І не забути про пляму на забрудненій постелі. І про закіптюжену духовку. У деталях ховається ціле. Дар — це не що інше, як вроджений інстинкт розпізнавання сутності під маскою другорядного. Постійно згадувала якогось міністра — про це вона знала з перших вуст — якому секретарка в літаку перевдягала шкарпетки, поки той сидів розвалившись, мов падишах.

«Це багато що каже про людину. Хто хоче бачити, все зрозуміє. Потім дивуються, як примітиви та йолопи дісталися до влади. Це ніколи не стається випадково».

«Легше уявляти, ніж жити, — казала вона після довгих роздумів. — Як лише може нагрішити людина в пориві старанності, тільки бог відає».

І тоді, переважно для себе, додавала: «Легше бути порядним, ніж працелюбним».

Після повернення з подорожей мама із задоволенням розвішувала білизну на терасі. Кожне повернення — оновлення дому, всі ми оновлюємося, коли повертаємося звідкілясь, казала вона, розпаковуючи валізи й торби. Кожну річ повертала на своє місце, а нові теж відразу кудись прилаштовувала. Проводила рукою по якійсь фігурці, чи екрані телевізора, немов пестить домашнього улюбленця. Втішало її тихе дзижчання пральної машини. Програма центрифуги сповіщала про завершення циклу. Все знову буде на своїх місцях.

«Діти, я б не проміняла день повернення з подорожі ні на що у світі. Цей день найкращий. Хоч і день від’їзду теж гарний. І сама подорож. Важливо подорожувати. Хоч би з кухні на балкон».

2

Мені один рік. І я нічого не пам’ятаю. Вперше у готелі. На задньому плані світлини видно кам’яну загорожу й темні силуети рослин у садку. Однорічний хлопчина стоїть перед навстіж відчиненими дверима тераси. Вираз обличчя переляканий. Він тільки-но послизнувся на натертому паркеті. Плакав. Але з’ява фотографа з лампою й апаратом моментально поглинула його увагу.

Вже тоді він демонструє здатність відразу забувати неприємності. Спалах світла й передчуття нового кадру. Ініціація зали кінотеатру. Густа рослинність на задньому плані гостро контрастує з обличчям хлопчини. Час дня: сутінки. На зворотному боці світлини написано чорним чорнилом: «Готель „Палас“, Охрид, 22 червня 1954».

Рівно два десятиліття по тому я знову приїду в той готель. Забрати маминого листа до запитання на охридській пошті. Нагадує мені про мою першу подорож. У кучерявому рукописі вгадуються намагання нічого не пропустити. Дбайливість учительки. Фотографічна пам’ять одного звичайного дня. Чутливість мандрівниці? Чи вже тоді вона надумувала багато з того, що могло трапитися? Звідкіля взявся професійний фотограф у ті часи, на тому місці, аби увічнити дитину на межі плачу? Розгадку знайдено завдяки побіжному запису в маминому листі: «У „Паласі“ зупинилася знімальна група, яка тими днями працювала над документальним фільмом про Охридське озеро». Вона була майстром передбачати можливі запитання. Власне, найбільше енергії витрачала на відповіді на питання, які від імені інших сама собі ставила.

Чому вона запам’ятала той день? І чи все було саме так з того часу, коли вона, тато і я приїхали на Охрид? Як взагалі могла тримати стільки всього в голові? Її пам’ять карбувала сотні біографій. З деякими особами була знайома недовго. Зустрічі в поїзді, день чи два в подорожі, але цілком достатньо, аби виповісти цілісінькі життя. Все повчальне. Ніщо не зайве. Все має свою причину існування в праведному світі вчительки. Проживала те, про що оповідала. Про що оповідала, тим і була.

Природжений енциклопедист. Пам’ятала гори банальних деталей. Уславляла повсякдення. Пріоритетів не існує, все однаково важливе. Самотній пішохід, який на переході чекає на зелене світло, колони мурашок у траві, усміхнений гутник після літньої грози, порядок розташування ліжок в інтернаті Вчительської школи в Шабаці, перша поїздка автомобілем марки «Сітроен» від Руми до Богатича.

З року в рік в окремому зошиті акуратно записувала готелі, в яких побувала. Той зошит лежав на дні каучукової коробки, разом зі стосами листів. Коли під час переселення з Белграда в Пулу на станції у Вінковцях наш вагон пограбували, серед украдених речей опинилась і та каучукова коробка. Залишається загадкою, чому вона не взяла зошит із собою. Єдине пояснення маминої необачності знаходжу у звичці не роз’єднувати речі, які роками лежали в одному місці. Зошит мав залишитись у коробці з листами.

Через багато років, коли вона згасала в будинку для старих, шепотіла улюблену мантру — імена готелів, в яких колись бувала. Можливо, таким чином намагалася реконструювати зміст втраченого зошита? Іноді повністю забувала, що я поруч із нею. Тоді питаннями я повертав її з глибокої відсутності.

«“Терапія”. Як це де?, — дивувалася з мого незнання. — Найкращий готель у Цріквениці. У фоє чути було лише чеську мову, ніби ти на Градчанах. Чехи обожнювали Цріквеницю».

Потім деякий час мовчала і