Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

— Потім переселилися до Пули.

— Хто переселився?

— Та чехи ж, їй-богу! Хіба ти забув, що в «Рибальській колибі» відпочивали лише чехи? У депадансі, по інший бік дороги, на сосновому узліссі. Там завжди було чисто. Чехи охайні. Тому їх багато хто не любить. Не знаю, чому так.

Чарівне слово «депаданс», вимовлене маминим голосом. Я наповнював те слово всім, що мені спадало на думку, аж поки не дізнався про його значення. Вірив, що то якісь особливі будівлі, призначені для особливих гостей. Багато часу мені знадобилося, щоб остаточно змиритися з тим, що депаданс з погляду зручностей — другорядні готельні приміщення, призначені суто для ночівлі, без будь-яких інших вигод. Навіть тоді, коли це кімнати комфортніші, ніж у головному об’єкті, — а я мав нагоду таке побачити, зупиняючись у люксусових депадансах — той комфорт я сприймав як своєрідну компенсацію за другорядний статус, який депаданс має в порівнянні з головною будівлею готелю.

Того червневого дня, коли мама померла, сиджу в помешканні на Ержебет Корут, у центрі Будапешта. Вимовляю вголос: готель «Липа». Наша перша пульська адреса. Високо на стелі лампочка в металевому ковнірчику. Слабенька напруга однофазного струму підсилює відчуття притупленого відчаю й самотності. Холодний листопадовий ранок. На вулиці майорять прапори. Державне свято. Стою коло вікна. Намагаюся поглядом фізично віддалитися від простору готельної кімнати. Від раннього ранку, коли ми дізналися, що у Вінковцях обікрали наш вагон, мама суворо докоряє татові, що не замкнув двері вагону на навісний замок, а повірив робітникам белградського вокзалу, що достатньо лише пломби.

«Де ти живеш, наївний? — повторює без перерви. — Як тебе пошили в дурні. Вони всі у змові. Так воно водиться в злодійській країні».

Батько просить її говорити тихіше. Нервово гризе мундштук і ходить кімнатою в синьому моряцькому однострої. Скриню з його гардеробом також вкрали у Вінковцях.

Порожня Кандлерова вулиця. Голі гілляки платану перед вікном готелю «Липа». Прапори й транспаранти на фасадах. Святковий ранок, поодинокі перехожі. Виразно бачу ту картину з вікна помешкання на Ержебет Корут чотири десятиліття по тому, одного сонячного червневого дня, коли надійшла звістка про мамину смерть.

Пограбований вагон у Вінковцях — це перша реакція на цю звістку. Вимовив це її голосом. Підходжу до вікна й дивлюся на автомобілі та жовті трамваї, що мчать бульваром. Перевіреним трюком намагаюся вгамувати біль. Принцип однаковий, немає значення, чи я в кріслі стоматолога, чи мене діймають муки кохання. Перенестися в якийсь інший простір, у якийсь далекий час. Спалах лампи фотографа в кімнаті готелю «Палас» на Охриді зупиняє плач. Тоді я вперше спробував опанувати мистецтво втечі від болю.

Продовжую мамину мантру. Зринають фоє готелів, безіменні люди, площі та вулиці, фасади, уривки діалогів, валізи й торби на металевих поличках над сидіннями в купе поїздів. Тоді не маю з собою фотографії з Охрида. Лише через рік, коли повернуся до Белграда, дізнаюся, що на звороті стоїть дата 22 червня — день маминої смерті сорок шість років по тому.

Як довго у нашій голові живуть голоси ближніх? З виразними інтонаціями.

Є слова, які належать лише їм.

«Бог з тобою». Улюблене мамине речення. Вимовляла його з підвищеною інтонацією. Тоді вона стискала губи, скошувала погляд. А після цього починалася жорстка суперечка зі співрозмовником, за крок до сварки.

Того ранку в готелі «Липа» вона відмовилася піти з татом на вокзал. «Бог з тобою, — повторювала весь час. — Піди сам. Маєш список речей, тож комісія легко встановить, що вкрадено. І принеси мені оту мою коробку з листами в червоній скриньці. Сподіваюся, її не вкрали».

Відчуваю, що їй просто несила було бачити розгардіяш, який крадії залишили по собі в пограбованому вагоні. В її голові все було пронумероване, окантоване, підшите, обрамоване, симетричне. Ніщо не буває само по собі. Все в цьому світі витікає одне з одного. Найкращий захист від неприємних запитань — це заздалегідь продумані відповіді. Мама, власне, й не розмовляла, а відповідала на питання, які сама собі ставила. З тієї патологічної потреби порядку виростав найбільший з можливих безладів.

Той безлад осідав у мені. Все життя намагаюся позбутися шинелі реалізму, яку мама напнула на мене. Ніяк не второпаю, чому хтось чи щось завжди десь повинні бути. І годі мені вже комусь щось пояснювати. Скажімо, достатньо, щоб птах просто летів. Не моя справа шукати гілку, на яку він сяде. Будь-коли маю право хряснути дверима розділу.

Зовсім гублюсь у фантастиці. Казки завжди мене бентежать. Бісить мене кожна подія, яка не має раціонального пояснення. Не можна прилетіти нізвідки. А сам політ? Якісь чарівні лампи, килими й решта дурниць. Та й скриню зі скарбом годі знайти саме тоді, коли скарб найпотрібніший.

Спочатку, коли я ще не знав літер, мама мені читала перед сном. То був час, коли ми жили в Новому Белграді. Пригадую байку про любов мурашки й бджоли. Марно я її потім шукав у Лафонтена, Андерсена, братів Грім. Найбільше історій було про речі та предмети. Пам’ятаю сповідь хатнього порогу. Підозрілий до кожного гостя, старий рипун іноді непомітно посувався, і зловмисник спотикався. Дотепер я з недовірою ставлюся до осіб, які на вході до хати послизаються чи спотикаються.

Коли батько повернувся з вокзалу й повідомив мамі, що каучукову коробку теж украли, вона заплакала. Ми з сестрою мовчали. Схлипуючи, мама казала, що ніколи не перетужить за листами й зошитом, в якому записані всі її подорожі — міста та назви готелів, де жила. І всі ті історії.

Після «Липи», два роки по тому, був готель «Слон» у Любляні. Мама більше не вела записів. Але я вирішив крадькома запам’ятовувати й записувати назви готелів. До Словенії ми поїхали «Фіатом». Тато щойно склав на права. Дороги були майже порожні. На кожній сільській площі ми бачили розп’яття. У вітрині однієї люблянської книгарні я нагледів романи Карла Мая. Того вечора, поки батьки розважалися в барі готелю «Слон», я, простягшись на широкому ліжку, читав «Віннету».

Сирена швидкої на Ержебет Корут повертає мене в червневий день. Одна подорож завершена.

«Кожен десь має бути», — повторює мама, проводжаючи мене коридором будинку для старих. Згадує чехів, таких чистих і охайних, що вони заслуговують на власне море. Принаймні на одну малу затоку, як словенці.

— Чудово було в Любляні, ми з татом два вечори поспіль слухали Ладо Лесковара в готелі «Белві».

— «Белві» був у Спліті. Ладо ви слухали у «Слоні». Ми там