Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

— Бог з тобою, у «Слоні» був нічний бар. Співала Маріяна Держай. Туди пускали лише іноземців. Іноземців і хвойд. Ладо співав на танцях у Белві. Я добре пам’ятаю. Іво Робич у Рієці в «Голубому Ядрані», а Добрі Ставрескі в «Паласі» на Охриді. Кожен — де має бути.

Її голосом промовляю мантру: «Палас» на Охриді, «Липа» в Пулі, «Слон» у Любляні, «Небодер» на Сушаку, «Славія» в Опатії, «Терапія» в Цріквениці, «Бонавія» в Рієці, «Белві» в Спліті, «Гранд» у Скоп’є, «Європа» в Сараєві, «Уніон» у Белграді, «Еспланада» в Загребі, Воєводина в «Новому Саді», «Адмірал» у Вінковцях…

«Ночівля Раша».

Напис над входом триповерхівки на розі. Автобус із Пули різко сповільнюється і повертає на площу малого шахтарського містечка. П’ятнадцять хвилин перепочинку.

Прогулююся сценою театру Раша. Бо все на тій площі обрамлено декораціями: адміністрація вокзалу, церква, широкі сходи, довгі фасади будинків, рами з транспарантами на початку чогось, що схоже на вулицю, та лише десяток кроків у глибину — ілюзія зникає. Край сцени. Місто страхітливо порожнє. Пасажири — статисти у виставі, яка на мить зупинилася.

Роками, подорожуючи в Рієку чи Загреб, проїжджав через Рашу. Чверть години на каву, сигарету, туалет. Проходив до середини площі. Зяють округлі вікна кінотеатру. Нагадують покинутий корабель. Завжди однакове відчуття — тебе вигнали в нікуди. На якусь мить вимкнений звук. Сам — у німому кадрі.

Десь наприкінці сімдесятих років минулого століття «Ночівля Раша» зникає з мого поля зору. Між тим, саме слово «ночівля» зберегло особливий статус у пам’яті. Оголене й таємниче, несе в собі спомини про часи бідування, дешеві мила й задимлені зали очікувань залізничних вокзалів, похмурі вітрини з товарами й молочні ресторани. Про валізи без коліщаток.

Коли згасає остання зірка, готель втрачає категорію. Стає ночівлею. Ліжко, шафа, умивальник. Туалет у коридорі. І сон.

У готелі живу в третій особі. З іншою головою.

Залишаю сліди. Не застилаю ліжко. Насолоджуюся розкішшю безладу. Волею. Бо впорядкованість є нічим іншим як відсутністю життя. Тріумфом могили.

Подумай трохи, чую маму.

Це означало лише одне: думати так, як вона. Втратив контакт із собою. І тоді почалися складнощі. Коли наприкінці травня відкривається сезон купання, на душі стає важко. Придумати гарний сценарій для пляжу. Бути в товаристві, але влаштувати все так, аби не викрили твоє невміння плавати.

Мій перший любовний досвід стався одного дощового серпневого пополудня. Цілими днями віяв юго. Раптово приніс похолодання. Пляжі спорожніли. Я почувався розкуто й щасливо.

3

Часто трапляється так, що увійшовши у приміщення, ми забуваємо, для чого туди прямували. Найлегше це згадати, якщо вийти в ті ж двері. Науково доведено, що піддослідні втричі частіше забували завдання, якщо перед його виконанням проходили крізь двері якогось приміщення. Причина в тому, що наш мозок сприймає двері як межу події та вважає, що рішення, прийняті в якомусь приміщенні, залишаються на зберігання в ньому, коли ми його покидаємо. Через те можемо їх пригадати, повернувшись туди знов.

4

Підвал «Вілли Марії» є помежів’ям подій, тією сценою, на якій розігруються уявні життя. Тут можливі будь-які втечі. Довгий коридор веде повз двері, замкнені навісними замками, до просторої пральні. На обох зовнішніх стінах, геть попід стелю, — довгасті заґратовані вікна. Майже вздовж усієї стіни тягнеться глибока бетонна мийка для прання білизни. У куті, біля котла, — стілець із оббивкою на спинці.

Той хлопчина в пральні — це я. Невдоволений бунтівник, персона з підвалу будівлі, вчинками якої керує той «інший», двійник з поверху, той, хто завжди приймає рішення під диктатом маминого виховання. В’язень імперативу відповідальності, беззастережно відданий настанові передбачати все, що могло б статися. Тож через багато років маю в наплічнику парасолю, ліхтар, суху майку, аспірин. Реквізити, якими б мав вгамувати отого бунтаря на престолі між котлом і раковиною. Ніколи так і не подолав до кінця сорок три сходинки, які відділяють пральню колишнього готелю «Централ» від помешкання на другому поверсі. Двері підвалу залишилися зачиненими.

Два роки «Вілла Марія» була військовим готелем під назвою «Централ», в якому жили англійські офіцери. Ходили чутки, що під час війни тут був бордель закритого типу, який після капітуляції Німеччини за одну ніч став готелем для високих офіцерських чинів. У вересні 1947 року відбувся акт передачі міста. Мій тато, молодий поручик югославського флоту, стоїть на палубі броненосця на вході до пульського порту. Англо-американські війська залишають місто. Всенародне святкування. З гучномовців на балконах і ліхтарних стовпах лунають промови, партизанські пісні та марші. Майорять прапори. Транспаранти — на стінах. Панно з портретами народних героїв. Ейфорію увічнено в хроніці кінотеатрів по всій країні, яка врешті окреслила свою територію.

Те, чого не побачиш на полотні екрану, чого немає в розкладі сеансів «Новин кіно», — особисті долі. Спустіле місто, порожні помешкання, майбутні діти, зачаті у зв’язках мешканок Пули з іноземцями. Одна армія відступила, інша прийшла. Для істрійських італійців — дні у таборах біженців біля Трієста й Удіне. У котлах готелю «Централ» випирається минуле. Білизна знову чиста. Незаплямована.

Годинами сиджу у своєму сховку. Відчуваю, що тут — серце «Вілли Марії». Котел і бетонні мийки непорушно стоять тут від самого початку. Чекаю, аби в напівтемряві підвалу з’явилися гості готелю «Централ». Уявляю міцних англійських офіцерів у світлих одностроях. І тих сумнівних жінок, які пам’ятають італійські та німецькі однострої. Декотрі з них, тепер уже дами в роках, досі проходять вузькими провулками й сходами старого міста біля Каштела. Супроводжують їх довгі шлейфи злісних коментарів, доки вони зникають у дверях будинків Губчевій і Кандлеровій вулиць. І вони, і їхні в’їдливі біографи, — герої історій, які ніхто ніколи до кінця не оповість.

Зовсім недовго, рік чи два, «Вілла Марія» була сиротинцем для дітей війни. А потім, у середині п’ятдесятих років минулого століття, прибули нові мешканці — учасники народно-визвольної боротьби. Серед тієї комуністичної еліти опинилися й ми, після перекомандування мого батька, який одного листопадового дня 1958 року змінив Дунай на Адріатику. Замість белградської пристані, де на якорі стояв монітор Сава, батько йшов щоранку до казарми Музіл, яка чатувала підступи з моря до порту Пули. Тому мої однолітки швидко нагородили мене прізвиськом: хлопець із Вілли.

Розпрямляю пальці. Лічу до десяти. Намагаюся осягнути час. Кожен палець — один рік. Відраховую подумки довгі хвилини. Що тільки не вміщується в один рік. Скільки людей і подій. Подорожую крізь час, навіть тоді, коли я не в підвалі. Сходи. Сорок три —