Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

до помешкання на поверсі. Стільки років моєму татові. Коли по дорозі до школи спускаюся сходами до Першотравневої вулиці, то кожні п’ятнадцять сходинок зупиняюся на площадці, на отих кількох метрах рівної поверхні. Підсумовую пройдений шлях. Що бачив у вікнах будинків. Власне життя. Десяток років використовую ще до того, як спущуся до місця першого перепочинку. Решту дороги — час майбутній. Роки, які ще попереду. Щодня дорогою до школи проходжу отим непрожитим життям. Одного разу, немає сумнівів, вимірюватиму власне життя за допомогою трьох сходових прогонів. Буду старшим, ніж мій батько. А коли здолаю і останній спуск, до Першотравневої вулиці дійду як сімдесятирічний дід.

Зі школи повертаюся довшою дорогою. Рушаю Першотравневою до Золотих воріт, тоді вгору, оминаючи сходи, прямую до будинку. Цілу годину триває та подорож. Зупиняюся, заглядаю у внутрішні дворики з садками, виноградом, смоквами й бирючиною. Стіни поросли лавром. Читаю імена мешканців на металевих табличках біля вхідних дверей. Звідти, згодом, пристрасть до телефонних довідників. Для оповіді достатньо імені, комбінації кількох складів, які видають сонорний звук, іноді лише скрегіт подвоєних приголосних. Десь на вхідних дверях, замість електричного дзвінка, висить залізний обруч, прикріплений до металевої поверхні. Чи ланцюг у жолобі одвірка, який запускає рух механізму зі стукальцем на подвір’ї. Особливо я був чуйний до прізвищ без звичного закінчення «ич», довгих голосних, які я розтягував ще більше, відчуваючи таємниці, задепоновані в тих мелодійних шифрах.

Стара частина міста, де до приходу римлян знаходилося городище Хістра, промережана вузькими проходами, які пов’язують Першотравневу і Кандлерову вулиці з вужчим кільцем — Губчевою вулицею. Геть вище, у центрі павутини, розкинувся Каштел, венеційська фортеця XVII сторіччя. Немає ані тих пальців, ані сходів, якими можна відлічити час, що відділяє римського легіонера на галері від мого батька, молодого поручика Югославського військово-морського флоту, який з палуби броненосця дивиться на пульську набережну. Їхні погляди зустрічаються в темряві пральні. Там, на престолі між котлами й бетонною мийкою, час минулий живе в часі теперішньому. Весь світ пульсує в голові молодого відступника. Провидіння потурбувалося, аби дійшла черга до всіх: і до римського легіонера, і до мого тата. І до мене.

І до англійських офіцерів. Бо ніщо не може зникнути просто так. Все, що було, прийшло назавжди. Витає в бездонні століть. Тоді я ще не знаю нічого про перших власників «Вілли Марії». Але й вони десь тут, у кишенях часу. Проминаю їх щодня. Сплю в тій самій кімнаті, в якій дихали й вони. Відчуваю їхнє незнищенне існування. Всі слова, які вони вимовили. Думки, які виношували в собі. Світ — це невпинне перетворення.

Одного ранку у дверях нашого помешкання з’явилася Лізетта, мамина товаришка з будинку через дорогу, вона прийшла з якоюсь італійкою, донькою колишнього власника «Вілли Марії». Лізетта перекладає. Мама запрошує їх увійти. Мене з сестрою відсилає погратися на подвір’я. Незабаром і Лізетта, і мама вийшли з помешкання.

— Треба було це бачити, — каже мама татові того вечора. — Попросила в мене дозволу пройтися кімнатами. Наше помешкання було її частиною вілли. Потім вона довго стояла на терасі та дивилися довкола.

— Це втрата, такий будинок. У порівнянні з цим отой наш пограбований вагон у Вінковцях — дурниця, на яку навіть не варто зважати, — зауважив тато.

Мені сподобалося, як італійка стояла біля поручнів тераси. Шляхетна й горда, мов сфінкс. Я спостерігав за нею, сховавшись у кроні дерева. А вона весь час блукала поглядом у напрямі суднобудівного заводу й Веруди. Наступними днями я теж стояв на терасі та в задумі блукав поглядом далекими казармами на Музилі, цементною фабрикою та Моряцькою церквою. Відчував, що лише втрата може надати обличчю такого шляхетного виразу, як у цієї італійки. Пограбування вагону у Вінковцях недостатньо. Втрата має бути набагато більшою. Забажав, аби й зі мною колись трапилося щось подібне, щоб і мій погляд був гірким і твердим.

З віддалі у пів століття стою на Каштелі та дивлюся на подвір’я «Вілли Марії». Крізь крони дерев бачу будинок навпроти, вікна Лізеттиного помешкання на третьому поверсі. Зауважую, що два вікна на розі будівлі замуровані. Порожні зіниці сліпця. А колись саме на цьому місці, між вікнами, стояв телевізор. Один із перших у Губчевій вулиці. Діти з усієї околиці збиралися в Лізетти на мультфільми. Дорослі переглядали серіали та фестивалі. Лізетта постійно дивиться італійські програми. Сан Ремо. Міна, Клаудіо Віла, Модуньо, Ріта Павоне, Бобі Соло. І пулянин Серджо Ендріго. Квізи на RAI. Sette voci. Піпо Баудо.

У помешканні Лізетти я провів кілька днів, коли моя дев’ятирічна сестра брала участь у фестивалі «Діти співають — Загреб 1964». Мама поїхала з нею до Загреба. Я ходив до школи після обіду. Тільки-но Лізетта зранку йшла на базар, я вставав із ліжка й починав вивчати квартиру. Через хвильку-дві відчував запаморочення від розуміння того, що роблю щось заборонене. Вуаєрська схильність, народжена в підвалі «Вілли Марії», де під вікнами проходять голі жіночі ноги — сусідки розвішують білизну на подвір’ї, — проявилася вповні лише під час перебування в Лізеттиному помешканні.

Я заходив у другу кімнату, куди Лізетта мене не заводила, туди, де вона спала. На стінах — десятки малих фотографій у рамках. Їх я роздивлюся уважно пізніше, коли вивчу вміст шаф і комодів. Важкий дух зимових пальт, шуб і плащів. Жіночі капелюшки, прикрашені пір’ям. У шухлядах — хустинки, шовкові панчохи, шалі, рукавиці. В одній коробці знаходжу чоловічий кишеньковий годинник і золоту прикрасу на шию. Не пригадую Лізетту в тих елегантних речах. Вона завжди вдягалася скромно. Ці речі наче належали іншій особі, яка тут жила. І виїхала.

Згодом дійшла черга й до світлин. Ціле життя на стіні. Над ліжком, на широкому корковому панно, зжовклі фотографії малого формату й листівки з пошарпаними краями. Деякі від вологи та часу повідставали від поверхні, а їхні кутики позагиналися. Грубі обличчя, вузлуваті горбаті носи, застиглі погляди. Подоби, наче з іншої планети. Фески й шапочки на головах чоловіків. Тісні, захламлені базарні місцини. Крамнички. Рибні магазинчики. Вуличні сценки. Назви фірм, виписані кучерявими незрозумілими літерами. Над широким входом однієї палати вивіска латинськими літерами: Kinematografos Odeon. Дівчинка в білій сукенці й з довгими кісками — на парковій доріжці. Знаходжу її ще на кількох фото. На одній сидить на руках в елегантного чоловіка з краваткою-метеликом і в солом’яному капелюсі. Той самий чоловік, у темному костюмі й півциліндрі, стоїть перед триповерховим будинком з балконами, обрамленими кованим залізом і широкими французькими вікнами. Вздовж фасаду вивіска: Ksenodohion