Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

Egnatia. Потім кілька чорно-білих листівок з міста на морі. Внизу однієї листівки, кольору сепії, латинські літери: Thessaloniki.

Кроки на кухні. Я швидко відходжу від стіни з фотографіями. Лізетта з’являється у дверях кімнати. Усміхається й звертається до мене якоюсь невідомою мовою. Шурхотливі слова, немов говорить крізь листя. Каже, що це грецька — мова, якою вона розмовляла в дитинстві. У Салоніках.

Я здивований її реакцією. Я очікував на докори, чи принаймні на питання, що я тут роблю. Як це ставалося, коли мама заскочувала мене за перебиранням речей. Куди б ми не прийшли в гості, я обирав момент, аби прокрастися в якусь порожню кімнату й розпочати обстеження. Це було моєю пристрастю. Я казав, що коли виросту, стану слідчим. Відсунути потай шухляду в чужій квартирі, вдихати запахи з шафи, торкатися предметів, розглядати сцени на фотографіях за склом, — все це сповнювало мене глибоким захватом. І сьогодні я тамую дихання, коли зупиняюся перед напіввідчиненими дверима якоїсь комори, магазинного складу, решіткою підвалу.

При згадці Салонік кажу Лізетті, що мій дід теж бував там, воював на війні. Всі, хто там бився, називаються солунцями. До того був на Корфу, потім у Тунісі, в лікарні Бізерти лікувався від ран, які отримав при переході через Албанію. Лізетта дивується, як я запам’ятав усі ті міста.

«Я пам’ятаю не тільки міста», — кажу їй. І тоді, не чекаючи на її реакцію, починаю вимовляти прізвища з металевих табличок біля вхідних дверей у тій послідовності, в якій вони з’являються на моєму щоденному маршруті, низка клавіш, кожна з яких відгукується власним тоном.

Наступні дні, до маминого з сестрою повернення з Загреба, я часто гуляю з Лізеттою Салоніками. Ми сідаємо на ліжко, повернувшись обличчям до панно з фотографіями. Як бувало тоді, коли я в пральні уявляв англійських офіцерів. І з нами — не тільки люди зі світлин, а й ті, кого Лізетта оживляє у своїх спогадах, примруживши очі. Тоді вона так забувається, що часто навіть не зважає на мою присутність. Немов у трансі, вимовляє грецькі слова. А потім переходить на італійську, яку я погано розумію. Вона більше не в Салоніках, а в Анконі, згадує своїх предків, сім’ю Бенедетті. Показує мені бородатого старого на потрісканій фотографії. Амброджо Бенедетті, прадід Лізетти, відкрив перший європейський готель у Салоніках: Albergo Benedetti. Потім повторює: Ksenodohion Benedetti.

«Бешинарські сади», — каже Лізетта. Там вона гралася. Повз паркову огорожу їздив трамвай. Далі, до Барі, у квартал червоних ліхтарів, з такими готелями на годину як «Афродіта» та «Бахус», ходити їй було заборонено. Межа її світу пролягала за старим базаром із крамничками змішаного товару: «Кпон», «Перахія», «Модіано», «Бенмайор», «Морено». Бавилася з дітьми єврейських крамарів, від них вивчила ладіно. До синагоги не ходила, і в неї не було двох імен, як у тих дітей, — одного для домашнього вжитку, другого для вулиці — як у її найкращого друга Франческа, якого вдома кликали Абрахамом.

Потім деякий час мовчить. «Жіночий інтернат пані Гаслінгер у Відні», — каже вона. Тут провела п’ять безтурботних років. Навчалася солоспіву в академії. Коли розпочалася війна, батьки її відіслали до родичів у Трієст. У затишку адріатичного міста вона мала почекати на закінчення війни. А тоді в Салоніках сталася велика пожежа. Весь квартал, в якому жили її батьки, згорів до тла. Зникли й вони. Того міста більше немає. Тепер там зовсім інше поселення, яке просто зберегло ту ж назву, але в ньому більше немає тих вулиць і площ, де вона зростала, немає будинків, парків, нічогісінько з того, що вона пам’ятає, нічого з того, що є лиш тут, на стіні. І в її спогадах. Немає й могили батьків. Їхні тіла так і не знайшли.

Потім розповідь про Трієст. Жила у віддаленому кварталі Шервола. Показує світлину, де стоїть на трамвайній зупинці. Біля неї— юнак в однострої. Влітку їздила у відкритому трамваї на пляж Барколе. Повторюю за нею назви трієстських кварталів. Пам’ятаю звук, інтонації слів, якими розкручуватиму кінострічки в моєму сховку, пральні. Мов тоді, коли кажу: «Бізерта». І бачу свого діда в білому світлі Африки. Сотні днів, висиджених у злиднях. Шрам на руці після видалення уламку. І правий вказівний палець, який він не міг зігнути.

Лізетта рухається далі, істрійським узбережжям. Після Трієста живе у Ровіні та на Червоному острові, а потім врешті оселяється в Пулі. Будинок на розі, біля стіни Арсеналу, де трамвай пригальмовує й під гострим кутом повертає до Сан Полікарпа. Згодом переїжджає на Губчеву вулицю. Вузькі проходи й сходи під Каштелом, потаємні тісні дворики й садочки, будинки, які після численних добудовувань позросталися докупи. Все тут нагадує салоніцький квартал її дитинства.

Я насолоджувався тими ритуальними подорожами, відвідуванням салоніцьких парків, вулиць і площ, назви яких запам’ятав ще після першої прогулянки. Я був ідеальним супутником для Лізетти, натренований тишею підвалу «Вілли Марії». Час від часу вона адресувала мені м’яку, порожню усмішку, позбавлену будь-якого почуття. Лише приємна втома від пережитого. Через кілька десятиліть я впізнаю цю усмішку без координатів на обличчі моєї мами, коли вона проводжала мене коридором будинку для старих, де провела останні роки свого життя.

Стою на нижній стіні Каштела, у зимових сутінках, дивлюся на подвір’я «Вілли Марії». Вікна моєї кімнати світяться. Хто тепер живе в тій кімнаті? Хто сперся на моє минуле? Як я колись спирався на англійських офіцерів і на ту італійку. Яка потужна драматургія рухає життєвими історіями! Коли закінчується холостий хід, що залишається? Сліпі вікна. Речі, побиті міллю в шафах і шухлядах. Анекдоти. Гарно оздоблена брехня, породжена переповіданням всього того, що колись було. Багато бажань. Безліч спроб, ще більше відмов. Довго сяяв жар наміру. Вірилося, що він вічний. Що немає такого страху, котрий міг би його вистудити, загустити в тугу. Ніхто не винен, що сталося інакше, що облуди — єдині правдиві експонати марнославства. І тому корисно подивитись у вікно, яке роками обрамлювало повсякдення. Либонь знайдеться графа, якої бракувало, без якої не можна виставити рахунок за боягузство, за промахи. Нічого не приписувати іншому. Без великих слів, які б пом’якшили зізнання; уможливили ще одну втечу.

Години точаться в ритмі крапельниці.

Скільки приятелів, родичів і знайомих заночувало в нашому помешканні. Зазвичай приїжджали на вікенд, відвідати синів у пульських казармах. Пригадую одного Велізара, моряка, наречена якого доводилася родичкою моїй мамі. Вони годинами не виходили з кімнати. Цікаво, чи в якомусь потаємному закутку їхньої пам’яті живуть досі картинки з «Вілли Марії»? Принаймні запах лавру