Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

з високої стіни у напрямку Каштела. Як ось у мені — незрушні рулони килимів з універмагу «Істра» біля Золотих воріт. І я можу оживити в споминах не лише задушливе повітря відділу килимів і фіранок на другому поверсі, золотий полиск величезних скляних пляшечок парфумерії на першому поверсі, там, де торгівля йшла на міру, а й голоси з ближнього ресторану громадського харчування «Слєме». Неперекладність понять певної епохи є найкращим доказом її автентичності.

Кожен час має свій запах.

Барич, професор історії, казав, що все Середньовіччя жахливо тхне. Через сморід ледь можна було пройти вулицею. Люди не милися. Вихлюпували нічні горщики у вікно. Їх оповивали зовсім інші запахи, ніж нас сьогодні. Повітря було інакшим. Смак води, м’яса, фруктів. Виразно чую професора, його хрипкий голос затятого курця, коли на вибухи нашого сміху він спокійно продовжує пояснювати поняття минущості. «Ваші внуки не знатимуть, що таке аптека, фарбувальня, бляхарство. Не існуватиме ні відбілювачів, ні воску. Не буде продуктових крамниць. Вони лише ковтатимуть пігулки!». Те останнє речення він вимовляв погрозливим тоном.

Обіцяв сам собі, що будь-якої миті, коли мені лиш закортить, я можу грюкнути дверима розділу.

Трясь!!!

5

— Як ти? Тут ніби трохи прохолодно? — питаю маму, аби щось сказати, поки йдемо коридором до маленького дворика.

— Людині завжди чогось бракує, — відповідає з усмішкою.

— Яке в тебе товариство?

Крізь навстіж відчинені двері однієї кімнати я на мить вихоплюю поглядом діда в пальті. Сидить на ліжку, схилившись над порожньою шахівницею.

— Люблю гуляти Сушаком. Колись на мості біля Фіумари був Кордон між Королівством Югославія й Італією. Потім все перемішалося.

— Так, — відповідаю відсутньо. — А годують добре?

— Добрі Ставрескі, він ще живий? Як він гарно співав, отоді, на Охриді.

— Я не знаю про Ставреського. Недавно на Теразіях бачив Ладо Лесковара…

— У Рієці живуть довго.

— Здорове повітря…

— Найважливіше — ритм. Це аристократизм. Щодня в один і той самий час п’єш білу каву, читаєш газети, поливаєш квіти… Йдеш на базар, чи на прогулянку… Мої ґаздині на Сушаку, сестри Цар, — Мілкіца й Ірма, — дожили до глибоких дев’яноста. У них був ритм. У Рієці всі мають ритм, і тому довго живуть. На їхніх цвинтарях повно столітніх. Коли втратиш ритм, тоді приходить хвороба. І кінець.

— Це в них був тютюновий кіоск коло готелю «Небодер»?

— Можна бути паном і тримати тютюновий кіоск. Ірма розмовляла шістьма мовами. Мілкіца грала на скрипці. Заміж вони не виходили, — замовкла. — У них було багато часу.

Мовчимо. Поки вигадую нове питання, вона раптом дивиться на мене зосереджено.

— Що ти робиш? Пишеш?

— Так. Пишу новий роман.

— Точно знову щось вигадуєш, — дивиться на мене з докором. — Не люблю я в тобі оце: те, що вигадуєш. Справжній письменник не вигадує. Справжніх письменників мало, — каже вона.

Спостерігаю за її поглядом, який знову потемнів, затягнувся пеленою, зупинившись високо вгорі, на вершечку багатоповерхівки навпроти.

— Важливо дивитись у себе. Тоді все само прийде. Як у фільмі.

Мовчу. Хай дивиться в себе.

— Я не завжди все можу пригадати, але це навіть цікаво: ніколи не відаєш, що вигулькне з-за рогу. Не поспішати. Ти ніколи не буваєш розслаблений, — каже. І знову той докірливий погляд.

— А чи тобі не спадає на думку, що це якось пов’язано з тобою? — відповідаю нервово й вже стаю в стійку. — Ми постійно кудись поспішали. В останню хвилину прибігали на вокзал. Заскакували на ходу в поїзди. Ніколи, як усі інші люди, не приходили вчасно в кінотеатр. Прихилившись, ми у темряві пробиралися поміж рядами, а публіка довкола нас обурювалася й лаялася. Не пам’ятаю жодного початку якогось фільму. Тому тепер мушу вигадувати.

— Бог з тобою! — зневажливо відмахнулася. — Тепер я винна. У твоїх книгах геть нічого не впізнаю. Ніби ти жив деінде. Хіба можна стільки всього оминути?

— Про що ж мені писати?

— Ну, про те, що знаєш, що пережив, що складає твоє життя. Де ті люди, ті будинки й вулиці? Якби я впізнала хоча б одну особу, хоча б здалеку. Де ти познайомився з усіма тими подобами?

Мовчу.

— Пригадуєш Лізетту?

Звісно, я пригадував Лізетту.

— Першого ранку, коли ми приїхали до Пули…. Я цього ніколи не забуду. Тієї ночі нам обікрали вагон у Вінковцях, твій тато, хай бог простить його душу, як завжди нездатний ні до чого, не послухав мене і не замкнув вагон на навісний замок. Обдерли до нитки. Все в мене забрали, все, що було моїм… — каже вона, і якась дитяча злість і сум заливають її обличчя. — Лізетта перша особа, яка до нас підійшла. Вона вас доглядала, поки ми з татом впорядковували помешкання.

— Пригадую її кімнати. Стіни, обвішані фотографіями.

— Всяке про неї балакали, — засміялася лукаво. — Люди заздрять тим, хто не марнував своє життя.

— Пам’ятаю самотню стареньку.

— Стареньку? — подивилася на мене вражено. — Знову вигадуєш. Вона була не набагато старшою, ніж ти зараз.

Я заскочений цією новою інформацією; не може бути. Скільки років вона провела на Червоному острові, у Хітеротів. Як втрапила до них? Немов читаючи мої думки, мама продовжує:

— Вона була компаньйонкою молодої доньки баронеси, Барбари. Вони познайомилися ще в Трієсті. Коли Барбара вирішила оселитися на Червоному острові, запросила Лізетту. Потім вони розійшлися.

Лише за кілька хвилин вона мене закидала історією нещасливої сім’ї Хітерот з Червоного острова, а потім раптом перейшла на сусідній острів, Катерину, власність дивака й розпусника графа Мілевського, який у труні втік із рідної Литви через якесь убивство.

— Звідки ти це знаєш?

— Коли ми купували будинок… тато плавав з «Юголінією», у нас були гроші… Лізетта їздила зі мною по Істрії, від Ровіня до Умага. Возив нас годинникар Малеша на своєму «Мерседесі». Які завгодно будинки й квартири тоді можна було купити за безцінь. Під час одного такого огляду ми поїхали на Червоний острів. Були і на Катарині. Те, що вона мені тоді розповіла, не вмістити навіть у десять романів.

— Врешті ви нічого так і не купили, — відчуває прихований докір у моєму голосі.

— Твій тато був у плаванні, я не могла сама вирішувати, — захищається вона спритно. — А коли він повертався, завжди виникали якісь обставини.

Дивлюся на неї: відсутній погляд, прикутий до стіни, яка відділяє подвір’я будинку від цілини з багатоповерхівками. Це погляд з останньої адреси. І скільки б іще не прожила, скільки багатоповерхівок не зросло б тим часом на цілині, стіна залишиться. Ніщо більше не зміниться на полотні того екрану, аж до самого кінця. Вираховую, скільки