Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

по всій монархії. Та сама форма вікон, верхня частина аркою, що прикрашена червоною цеглою.

На пероні лише два пасажири — вони саме вийшли з потягу. І поїзний диспетчер, який тримає в руці жезл. Чекають на відправлення.

Тоді на стежці в садку, точно навпроти вікна, коло якого стоїть Лізетта, з’являються два хлопчаки. Тримаються за руки. Старшому не більше трьох років. Молодший щойно навчився ходити. Підходять до дерев’яної огорожі та дивляться на Лізетту.

Звук свистка. Наступної миті локомотив випускає пронизливе шипіння, здіймається хмара пари, вагон трохи смикається.

Хлопчаки стоять і не рухаються, мов ляльки. Лізетта махає їм. Молодший усміхається й починає махати двома руками. Від тих різких рухів захитався. Старший його притримує, аби не впав.

Лізетта не припиняє їм махати. Вистромила голову у вікно і дивиться, як віддаляється станція, паркан і два хлопчаки, яких більше ніколи не побачить. Бо й те місце на колишньому сербсько-турецькому кордоні — супутник у поїзді стверджує, що це саме воно — більше не існує. Ніщо не може повторитися, і від того усвідомлення світ раптом зробився доступнішим і не таким чужим. Вона нічого більше не боятиметься, обіцяє собі. Примружується від вітру, який дужчає, у ніздрях — дим локомотиву. Зачиняє вікно.

До самого Белграда обмінюється усмішками з жінкою, час від часу розмовляє з лікарем. Коли він дізнався, що вона жила у Відні, згадує якісь місця, згадує пляжі на Дунаї, танцювальні зали, театри. Лізетта йому каже, що Відень студента й Відень вихованки інтернату, — два зовсім різні міста.

Притулившись щокою до вікна, відсутньо спостерігає за пейзажем. Перебирає в пам’яті всі ті обличчя, які зустрічала впродовж трьох солунських тижнів у канцеляріях, у поліції й кадастровій службі, ввечері в барах і на терасах ресторанів. Їй лише двадцять шість років. Світ перед нею — як на відкритій долоні. Несе в собі глибоку емоцію зі свого міста. Обличчя Салонік грубувате, але добродушне й чисте, як обличчя Панайотоса, портьє з «Брістоля». Душі міст — це душі людей, які в них мешкають. А люди мігрують і носять міста з собою. Салоніки подорожують з нею до Трієста; Віа Кавана перетинатиметься з вулицею Кускурі; фасад «Ксенодохіон Егнатіа» проступить на фасаді якогось палацу на Каналі Гранде.

Вдихала своє майбутнє життя. Напровесні поїде з Барбарою на острів Святого Андрія, переїжджатиме туди, куди її вестиме дорога, без реєстрації приїзду і від’їзду, сильна, дихатиме на повні груди, які вміщатимуть усі вигуки й хриплі зітхання ребетіка. «Едірне, Едірне. Салоніки, Салоніки. Трієст, Трієст».

10

Одне мультицентричне неврологічне дослідження за участі чотирьох каліфорнійських університетів, яке тривало п’ять років, показало, що з 1265 учасників експерименту, в яких діагностований Альцгеймер, 75 відсотків ще з дитинства мали манію складання списків, переписування телефонних записників і адрес, евіденції усілякої всячини. Більшість опитаних з юних років боялися втратити інформацію про світ довкола себе. Все життя записували, де і з ким відзначали дні народження, свята, відпустки. Дані про перельоти, списки прочитаних книг. Понад 80 відсотків вело щоденник.

«Деменція — це мов крига, що тане, на полюсах землі», — так поетично висловився один із керівників проєкту, професор Едуардо Даласко з неврологічної клініки у Сан Дієго. Компактна територія розпадається на острови. Води чимраз більше, суші чимраз менше. Хворі на Альцгеймера стають в’язнями океану забуття.

III

Мамо,

я почав забувати. Зі мною вітаються особи, яких я не знаю. Щоразу більше імен, які я не можу пригадати. Втішає мене, що забуте — це не загублене, як ти казала. Воно просто кудись гарно складене.

Я заборгував тобі цей лист. Через наші розмови. Через Лізетту. Через усіх тих жінок, скритних і німих, як Джанфранкова мама, з яких я подивовувався. Через сором, який мене зберіг, мов віск.

Через зошит, вкрадений у Вінковцях, який є моєю метрикою.

Того вечора в люблянському готелі «Слон», коли ви мені купили «Віннету», я розпочав у нотатнику свій список готелів. З Любляни ми переїхали до Рієки. Після «Слона» був сушацький «Небодер». Наступного дня з готелю ми перебралися на віллу до твоїх колишніх господарок, Мілкиці й Ірми Цар, Відіковац, 4. Був мій дванадцятий день народження. Мені подарували «На Ріо де ля Плата» Карла Мая. А там, на початку роману, згадується готель. Я його відразу дописав у свій список. Вірив, що в такий спосіб оживляю твій зошит. Відтоді й наука: життя — це ще й те, що написано в книгах, меж немає. Бджола й мураха любляться, як у казці, яку ти мені часто читала. Ніколи більше я на неї не натрапив. А шукав скрізь — і в братів Грім, і в Лафонтена, і в Андерсена.

Коли їхав провідати тебе, тільки-но з автобуса бачив Дунай, привиджувалася мені широка затока Ля Плати. Десь далеко, на воєводинському боці, виднівся Монтевідео. Останні місяці в будинку для старих ти провела в переселеннях, змінюючи готелі й міста. Я так ніколи й не довідаюся, де саме ти померла.

Яке останнє видиво стояло в тебе перед очима? Якийсь ведут із Селца, Цріквениці, Дубровника? Може, якийсь гобелен, один із серії мітологічних сцен, витканих із тридцяти шести відтінків блакитного? Яка доля скрипаля з синього кобальту? А вміст Лізеттиних шухлядок? Баглама професорки Фажов?

І в тебе були свої Хітероти. Вони були не з Червоного острову, а з Обіличевого венца. Відразу коло готелю «Мажестик». Ніколи не дізнався про цю історію, лише передчував її обриси. Вираз глибокої образи на твоєму обличчі. Мить, коли ти втрачала віру в людей, принижена й немічна, як тоді, коли отой татів товариш запитав, що робить Пенелопа, поки Одіссей у морі. Чи коли ти повернулася з батьківських зборів від моєї вчительки Марізи Шепич. Вона перед усіма назвала мене зубрилом. Того вечора ми довго розмовляли. Ти не сердилася на мене. Казала, що найважче бути самим собою. Відтоді в мені живуть двоє: я, такий, яким я є, зубрило, і той інший, до якого мушу дорости й на нього перетворитися.

А тим часом люди з пляжу заволоділи світом.

Тепер вони всюди. На летовищах і круїзних лайнерах, у банках і парламентах. Порозсідалися по міністерствах, академіях, університетах, лікарнях, кіностудіях, театрах. Світом керують карикатури. Диявол зайвий, облуда — загальний стан.

Це більше не місто, в якому я народився. За цей час — а це цілий людський вік — перетворилося на притулок людей, які відмивають гроші, вузькочолих і з каламутними поглядами, найманих убивць, брехливих ктиторів, фальсифікаторів