Dragan Velikich - Слідчий, Dragan Velikich

Ввечері прибрав на письмовому столі, поскладав книги на полиці. Крізь скло на нього дивилася синя кобальтова фігурка скрипаля. Завтра останнім рейсом JAT із Пули відлетить до Белграда. Батьки приїдуть через два тижні, ключ від хати віддадуть Міличам. Ніколи не питався, як вони почувалися при від’їзді. Був ображений їхнім рішенням повернутися, а не залишитися й зберегти оселю. Хіба їм не було б краще на морі, ніж у белградській багатоповерхівці? І через тринадцять років після переїзду до Белграда мама все ще знала більше надійних майстрів у Пулі. Там стільки приятелів і знайомих. У Белграді й так лише зимують. Безуспішно намагався їх намовити залишитися. Їхнє рішення тлумачив старечим егоїзмом, страхом залишитися самими, один з одним, віч-на-віч, підбити підсумки. Їм потрібно було оточення дітей і внуків, щоб забути про старість.

Замкнений у тісній квартирі багатоповерхівки, тато вдавався до щоденного блукання Белградом. Вигадував причини, аби бути поза домом. Весь час шкодував за німецьким інструментом, який залишився в гаражі в Помері. Помер через чотири роки після від’їзду з Пули.

Мама дедалі глибше занурювалась у деменцію.

На початку грудня 1998 року він знову приїхав до свого міста. Приводом стала зустріч митців з теренів колишньої Югославії, в організації товариства «Хомо», яке очолювали актор Ігор Гало і його дружина Мір’яна. Гості розташувались у готелі «Рів’єра». Йому дістався номер із видом на парк. Вийшов на балкон і вдихнув нічне повітря. Між кронами дерев виднілися далекі вогники набережної. І тоді згадав доньку власника «Вілли Марія», за якою спостерігав, сховавшись у дворі, поки вона стояла на терасі їхнього помешкання. Не пам’ятав її обличчя, але це була та сама ситуація: опинитись у своєму місті після багатьох років. Був водночас і споглядачем, і тим, за ким споглядають. Нарешті і він став власником втрати. Його погляд теж був гірким і важким.

Кожна історія живе у стількох версіях, скільки має учасників, головних і другорядних, мовчазних сторонніх свідків або одержимих оповідачів, схильних видавати себе за очевидців подій, які трапилися без них. Ця думка не полишає його, коли в кімнаті готелю «Скалета» він долає відстані в просторі та часі, і на екрані ноутбука вимальовує історію, яка почалася набагато раніше, ніж народилися ті, хто подарує йому життя. Вона пробивалася поза свідомими рішеннями й намірами. І так, перевід молодого поїзного диспетчера зі Скоп’є в Рістовац, спричинений його схильністю до алкоголю, є, власне, наслідком генетичної донації котрогось із предків, — так би це пояснив угорський психоаналітик Сонді. Неможливо достеменно визначити походження обсесій, які задають тон всій екзистенції. Для його мами партитурою, за якою вона жила, став отой зошит, що зник однієї листопадової ночі 1958 року у Вінковцях. Його втрата не зупинила вже відпрацьований механізм. Залишилася усна традиція, і байдуже, чи потрібно було пригадати рецепт трояндового варення, чи назву дубровницького готелю, чи байку про любов бджоли та мурахи.

Життя — це велика плутанина, казала вона. Скільки всього народжується з елементарного відчаю, зі страху. Та головне ніколи не здаватися.

Не здалася. Вперто робила своє. Навіть тоді, коли її почала зраджувати пам’ять. Годинами ловила слово, що втекло від неї, і не заспокоювалася, поки його не схопить. Так було на початку, поки пам’ять зберігала свої стежинки. Згодом деменція розливалася, мов повінь, руйнувала мости, перетворювала минуле на архіпелаг розсіяних островів. Змішувала екавицю та єкавицю. Під час останньої зустрічі розмовляла на фіуманському діалекті.

Коли з вікна свого номеру готелю «Скалета» дивиться на ріг, де було місце зустрічі малої сім’ї після сеансу в кінотеатрі «Істра», він чітко чує мамин голос. Вже тут починається детальний аналіз фільму, пошук рішень, які б дозволили уникнути небезпечних ситуацій і трагедій. На заувагу сестри, мовляв, якби все заздалегідь можна було передбачити, то не було б і ніякої історії, вона відповідає, що спокуси чигають на нас на кожному кроці, що історій набагато більше, ніж людей, і саме тому завжди існує вибір. Не сумнівалася в існуванні правильного курсу, який гарантує успішні плавання.

Саме такий курс шукає й він, намагаючись сформувати цілість, накреслити схему, за якою відбувалося його життя, поки знову не з’явиться якась Іда Ройнич і не зітре частину спогадів. Коли погляд назад вимірюється десятиліттями, немає енігми, все логічно, одне витікає з іншого. Інакше й не могло бути.

У місті, в якому він зростав, крім хорватів, жили представники всіх народів Югославії, італійці, трохи угорців, а їм із сестрою сподобалися дві грекині. У нього була Лізетта, в сестри — Діона. Ці дані йому можуть знадобитися. Тому відразу записує. До ранку стіл у готельному номері вкриється жовтими нотатками. Записує навгад. Думки знай зринають, він намагається їх сортувати, визначити їхнє місце.

Лізетта є його дзеркалом. Впізнає в ній себе.

Лізеттині спогади про Салоніки — це і його спогади. Це те, що зв’язує його зі світом, що позбавляє страху. Перед ним розгортається безкрай.

Життя просторіше, ніж будь-яка оповідь. Його годі звести до обмеженої кількості осіб і ситуацій.

«Погляди власниць гамбурзьких готелів і пансіонів. Вони, як рентген, все просвічують», — сказав би Тишма.

Тиша. Ніхто не проходить вулицею повз готель «Скалета». Тротуари заніміли.

9

Вирушила ранковим потягом із Салонік до Белграда напівпорожнім вагоном першого класу. Це вже була не та особа, яка три тижні тому зійшла з палуби на салоніцькій набережній. Не тому, що в Салоніках почала палити — звичка, яку після повернення до Трієста спочатку приховуватиме, і яка з роками стане її пристрастю — а тому, що раптово набула відчуття свободи. Потрібно було приїхати до рідного міста, аби переконатися, що немає більше нічого з того, що вона пам’ятає, звільнитися від страху. Відколи пам’ятає себе — постійне сум’яття в грудях, хвилювання перед виступом у музичній школі, острах перед маминими короткими зникненнями, тупий відчай перших тижнів в інтернаті пані Хаслінгер, мурашки поза спиною від німецьких слів, до яких так повільно звикала.

Тривога та очікування.

Очікування на татові листи, на мамині приїзди до Відня під час літніх канікул. Очікування на втихомирення ситуації в Салоніках, аби врешті поїхати до свого міста. Очікування на закінчення війни, аби покинути трієстський дім Бенедетті, аби отримати звістку про вцілілих у пожежі в Салоніках. Очікування на остаточний рахунок родича Мауро за її утримання, який суттєво зменшить частину спадкоємницьких дивідендів. Очікування на щось більше, ніж поцілунки полохливого Етора серед руїн римського театру під вулицею Донота. Очікування,