Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

20.2

***

Поцілунок обпікає пристрастю, бентежить незвіданим, пробуджує усі розпусні інстинкти. Він схожий на вихор, на глибоку воронку у безкрайньому морі, що затягує у свої глибини, Кожен порух, кожний видих, пестощі, доторки просто дах зносять. Я геть забуваю на якому світі. Є лише його губи, його руки, і ніжний шепіт, що пестить вухо, поки він вкриває його цілунками. 

Мої руки блукають по його грудях, опиняються під футболкою. І гостре відчуття гарячої шкіри під моїми долонями здається настільки природним, наскільки може тільки бути. Якимось чином я опиняюсь на стільниці, сама вже цілую, лишаю вервечку цілунків на підборідді, трусь вустами об коротку щетину, легенько прикушую шкіру. Таке враження, що міцна гребля якихось дивних установок і правил, що досі стримувала нас, впала, проломилась під напором, і тепер усі бажання вирвались на волю та вимагають тамування. 

Не знаю, що дає сили, але я нарешті відриваюсь, хапаю ротом повітря, наче випірнула з глибини. Марк притуляється чолом до мого чола і теж важко дихає.

― Марку…

― Вибач, не знаю, що на мене найшло, ― перебиває винувато.

Ковтаю грудку в горлі.

― Шкодуєш? Ми не повинні були…

― Не повинні… але не шкодую, ― ловить мій погляд. Обхоплює підборіддя, не дозволяючи відвести очі. ― Не шкодую ні краплі, ― твердо повторює. 

― І що тепер? ― ніяковію. Але викинути з голови той жар не можу. Понад усе хочу, щоб знову поцілував.

― Гадки не маю… ― проводить долонею по щоці. 

Мої вії тріпочуть, важкі повіки мимоволі опускаються. Облизую пересохлі губи, що печуть, наче їх посипали перцем. І щоки печуть, і підборіддя від його щетини.

― Тільки знаю, що знову хочу тебе поцілувати.

― Так цілуй, ― сама в шоку від своєї сміливості.

― Впевнена? Не пожалкуєш?

― Не звикла жалкувати за зробленим, ― дивлюсь лукаво з-під вій. ― Цілуй!

Сама не знаю, чому дражню його. Провокую. Чого добиваюсь? Це може бути лише розвага, одна ніч, а завтра незручні погляди, ніякові доторки й найгірше ― вдавання що нічого не було. Але якщо не зроблю цього ― теж буду жалкувати. 

― Ні, ― несподівано каже він. 

Наче ножем ріже. Мої щоки обпалює сором. Раптом розумію, мабуть, зі сторони вішаюсь на нього. А може не настільки подобаюсь, як собі вирішила. Всередині все перевертається. Таке відчуття, ніби хтось з усієї сили вдарив у живіт.

Навіть не знаю, як вдається майже байдуже витиснути:

― Ок…

Акуратно вивільняюсь, намагаюсь зіскочити зі столу. Але Марк раптово спиняє. Знову вмощує на стільниці, міцно обіймає, опиняючись між моїми стегнами. І всередині знову прокидається жар.

― Перш ніж у нас знову зірве дах, Ді, краще вирішити що між нами. Чого ти хочеш, Ді?

Підіймаю голову:

― Зараз вирішимо?

― Краще зараз, ніж завтра. Повір, ранкова ніяковість ніколи й нікому не була доречною, ― повторює вголос мої думки. ― Так хто я для тебе? Нагода відомстити брату?

Від здивування широко розплющую очі.

― Звісно ні! ― обурююсь. Кусаю нерішуче губи. ― А я для тебе? Привід примусити Аліну ревнувати?

Посміхається, хитає головою. Дивиться наче на маленьку.

― Кішко, ну мені ж не двадцять, щоб діяти такими методами. Я цілую дівчину тільки тоді, коли вона дійсно подобається. 

― А в піцерії? ― нагадую.

Смикає кутиком рота.

― Твій светрик одразу впав мені в око. Як можна не цілувати дівчину з таким чудом на грудях, ― певно дражнить, але я розтікаюсь калюжкою.

― Це жабокиць… З “Мавки”... ― від розгубленості не знаю, що мелю.

― Та хоч динозавр. Ти була неперевершена.

Щоки червоніють.  

― Отже, я тобі сподобалась, ― ніяковію. Згадати тільки, як я безсоромно себе повела. Бачили б мене батьки, від сорому б крізь землю провалились.

― І з кожним днем подобаєшся більше й більше… Западаєш у саму душу, примушуєш мої думки вертітись тільки довкола тебе, ― починає ніжно погладжувати чутливу шкіру біля вуха, пестити волосся. 

― Я й не знала… не думала… ― голос стає хрипким.

― Не думала вона, ― пирхає. ― Моя робота летить коту під хвіст, бо я ні на чому зосередитись не можу. Лиш прислухаюсь до того, що відбувається у твоїй кімнаті. Уявляю, що ти робиш: друкуєш, читаєш книгу, спиш… Кожен скрип ліжка, дверець шафи, кожен крок натякає про тебе, про твої рухи… І я наче сталкер стежу за ними крізь тонкі сіни. ― Стягує резинку з волосся, примушуючи його розсипатись неслухняними пасмами, заривається пальцями в короткі локони на потилиці.

Зізнання шокує. Я вся тремчу і тану, плавлюсь, наче віск. 

― І що тепер? Що буде з нами? ― прикриваю повіки. Так солодко від одних тільки невинних рухів. Він просто перебирає моє волосся, а по хребту ― табу мурашок.

― Пропоную… ― шепоче. Його вуста так близько, що відчуваю гарячий подих. ― Пропоную спробувати зустрічатись по-справжньому. Що скажеш, Дика Кішко?

Не вірю своїм вухам, але раптово розумію, що саме цього й хочу.

― Якщо скажу “Так”… ― облизую вмить пересохлі губи. ― Поцілуєш?

― Якщо “так”, то не просто поцілую, ― обіцяє. 

― А що? ― заінтриговано вовтужусь.

― А як справжній джентльмен нагодую свою даму… ― гмикає. ― У тебе в животі бурчить, Кішко.

Ображено й присоромлено розплющую очі. Спалахую від сорому. 

― А тоді вже точно поцілую, ― лукаво виблискує очима.

В животі дійсно зводить. 

Схиляю голову набік. 

― А давай-но авансом... ― пропоную. ― Зараз перший поцілунок, а потім, після вечері, ще один. 

Хочу, щоб останнє слово таки залишилось за мною.

― Тільки як заохочення. Демоверсія хорошого хлопця.

― Я б сказала ― тест-драйв. Треба ж перевірити на що погоджуюсь. Раптом… ― закочую очі. Знову дражню, зумисне не закінчую фразу. І він ведеться.

― Ніяких раптом! ― гарчить, і наші губи знову зустрічаються. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍