Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 20

Сиджу у своїй кімнаті на широкому підвіконні, обхопивши коліна руками. Ми приїхали пів години тому, а я й досі не можу сказати й слова. Марк ще в машині намагався розпитати, а потім припинив. Мені самій згадувати страшно й неприємно. Хочу заснути, щоб стерти з пам’яті, знаю, вранці стане легше, й нудотне відчуття сорому, ніяковості та провини зникне з душі. Проте, попри пізню годину не можу зімкнути очей. 

Марк теж не спить, в його кімнаті горить світло. Бачила, коли виходила на кухню заварити собі м’ятний чай ― раніше він заспокоював. Тепер… ― кидаю погляд на напівпорожню чашку ― навіть він не спроможний вгамувати розбурхані емоції. Все одно тремчу, попри теплий плед. 

Наче кадри з фільму в голові прокручуються найменші деталі вечора: Стьопка, поцілунок, спалах і Аліна. Ця робота здавалась легкою, а насправді чим далі, тим важче. Я вже не можу так байдуже відноситись до всього, що роблю. І кожна деталь, яка зачіпає, несподівано гірко відкарбовується на серці. 

Сидіти стає незручно. Роздратовано вовтужусь, але так і не знаходжу більш-менш вдалого положення. Ноги німіють, доводиться спустити їх на підлогу. Кривлюсь, відчуваючи мурашки, тихо шиплю від болю, терпляче чекаю, поки відновиться кровообіг. 

Пити захололий чай не хочеться. Але раптом допоможе ще одна чашка. 

Трохи накульгуючи сунусь у кухню. Вмикаю світло, клацаю кнопкою чайника. Поки він шипить та свистить, підігріваючи для мене воду, виливаю охололий напій в раковину, споліскую чашку та кидаю в неї свіжий пакетик. 

Всі дії виконую бездумно, на автопілоті. Хоч щиро сподівалась, що приготування чаю допоможе відволіктись від думок. 

― У шафці печиво, ― звучить несподівано. Навіть здригаюсь, ледь не впустивши ложку, якою саме набирала цукор.

― Вибач, не хотів налякати.

― Ти не винен, ― намагаюсь не помічати, як стукотить серце. ― Я сама якась трохи знервована. 

― У тебе є на це причини…

Суплюсь. 

― Тобі хтось розповів?

Гмикає ледь чутно.

― Мене просто ображає твоя віра в мої розумові здібності, ― підходить ближче. Стає поруч й собі заходиться робити чай. ― Лиш дві людини могли тебе образити на святі. Я ж не дурень, щоб не зіставити двічі та два. Мене турбує, наскільки сильною була образа. Якби я знав, що буде Аліна, що вона так себе поводитиме…

Закушую губу, опускаю очі. Чайник закипів, і я з підкресленою уважністю заливаю окріп у чашку, спостерігаючи, як поволі прозора рідина зафарбовується у ніжно-салатовий колір. 

Зіпсована сукня не настільки сильна образа. Хоч її й шкода. Але Аліна це зробила від безсилля. Тепер уже розумію. Так дріб’язково вирішила помститись суперниці, тому що відчувала власний програш. Отже, й зважати на це не варто. А от Стьопка… Він примусив відчути себе вразливою, залежною. Впевнена, далі поцілунку нічого б не пішло. Проте колишній ясно дав зрозуміти, наскільки я слабка та беззахисна. А ще примусив мучитись від почуття провини. Хоч ми з Марком фіктивні наречені, а почуваюсь наче зрадила.

― Я впораюсь, ― рішуче заявляю. ― Мені просто прикро, що свято було зіпсоване. Та прикро, що я так і не змогла сподобатись твоїм рідним. Не зіграла роль ідеальної дівчини.

― Ти подобаєшся мені. І це найголовніше. Хіба цього замало? ― відчуваю, що дивиться просто на мене. 

Не витримую. Повертаюсь. Підіймаю погляд.

― Мабуть, якби ми справді зустрічались, цього було б достатньо… Але ж я обіцяла вправно зіграти роль… 

― Якби… ― схиляє голову набік. ― От і уяви, що ми справді зустрічаємось. Я справді хочу допомогти, зрозуміти… захистити…

Кров несподівано приливає до щік. 

― А ти? ― бовкаю перш ніж задумуюсь про наслідки.

― Що я? ― зводить брови.

― Ти теж це уявиш? ― ковтаю раптом пересохлим горлом. ― Уявляєш, що ми разом…

― Мені й уявляти не потрібно, ― його зіниці несподівано розширюються. Очі здаються геть чорними.

Ошелешено кліпаю. 

― Мені теж, ― відповідаю хрипко. 

В грудях лоскоче. Губи несподівано починає поколювати. І я згадую наш поцілунок. До болю хочу відчути його знову. Аж руки стискаю в кулаки, щоб стримати несподіваний порив. З грудей виривається судомне зітхання.

― Діано… 

― Уявімо, що ти мене поцілував, ― бовкаю в пориві. 

― А може уявляти не будемо, ― чую у відповідь. І в наступну мить навіть не розумію як, але ми палко цілуємось просто тут на кухні. А забутий чай знову остигає у чашках.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍