Ліля Ваніль - Обіцяй, що не закохаєшся, Ліля Ваніль

Розділ 21

Я просто не можу повірити. Прокидаюсь з тупуватою усмішкою на обличчі. Перевертаюсь на бік, щоб побачити прим’яту подушку поруч й переконуюсь, що ми спали разом. Зариваюсь носом в прим’яту місцинку, вдихаю запах, всотуючи як губка аромати прального порошку, ополіскувача і його, Марка. Заплющую очі, пригадуючи ніч, і знову відчуваю як солодко крутить нутрощі. 

Між нами нічого не було. Пестощі, розмови, пізнавання одне одного. Зараз це здається важливішим за секс. Хоча не приховуватиму, і його хочеться, аж пальці на ногах підгинаються. Проте Марк не наполягає, та і я не поспішаю. Поки мені добре навіть так, спати на його плечі, гладити волосся, цілувати, коли хочеться… Коли сонний, милий і смішний. Він тоді так прикольно супить брови й несвідомо сам тягне губи трубочкою. Я хихикаю і підставляю то щоку, то носа, то вуста. Милий…

Зітхаю, потягуюсь. Треба вставати. Пари ніхто не скасовував. Можна здати ще парочку рефератів, щоб підтягнути оцінки по філософії й педагогіці та написати останні роботи. А з рештою предметів практично вирішено. Перездачі контрольних, відпрацьовка пропущених занять, а за ними заліки й екзамени. 

Повільно встаю, йду в ванну, й навіть там, наповненим білою піною від зубної пасти ротом не можу припинити посміхатись. Розумію, що зараз як ніколи схожа на божевільну, але вдіяти нічого не можу.  

Далі йду на кухню. Але в останню мить нерішуче спиняюсь на порозі, прихиляюсь головою до одвірка. Марк біля плити. Уже готує сніданок. Щось ароматне й солодке, що нагадує літо в бабусі. Рання пташка. У цьому є й свій плюс ― мати різні біоритми. 

Він наче відчуває. Обертається, посміхається лукаво. 

― Доброго ранку, ― сяють очі.

І я сяю у відповідь.

― Мені ж це не наснилось? ― раптово ніяковію. 

Спогади знову нахлюпують хвилею. Його руки, вуста, доторки… Я червонію і відчуваю, як стискає горло від браку повітря.

― Сподіваюсь ні. Бо це було б до біса прикро, мій сон був пречудовим. 

― Тоді точно не наснилось. Однакові сни неможливі.

― Хіба що двоє, яким вони снились, перетворять їх на дійсність, ― підморгує. Повертається до плити і перемішує щось у каструльці.

А я мимоволі задивляюсь, як під тонкою футболкою виграють його м’язи на спині, як перекочуються, повторюючи рухи, і в горлі пересихає. Я пам’ятаю, як вчора водила по них пальцем, вивчала кожен вигин… Й зараз просто свербить, так хочеться підійти і торкнутись. Руки доводиться стиснути в кулаки. Поки соромлюсь…

― Сідай снідати! ― потягується до шафки за тарілкою. Вимикає плиту й щось накладає у миску.

Зацікавлено витягую шию, щоб роздивитись. Та де там, за такою широкою спиною.

― А що ти приготував?

― Кашу.

― Кашу? ― зводжу брови. 

― Молочну…

Нарешті згадую чим знайомо пахне: вівсянка, топлене молоко, мед, горіхи…

В роті збирається слина. Бабуся завжди мене нею частувала. Казала: хто їсть кашу ― буде сильним. І я миттю вичищала миску, мріяла бути сильною, такою, щоб врешті побороти сусідського Вітьку, який дражниться і недогризками яблук кидається з-за паркану.

― З дитинства її не їла… ― переминаюсь з ноги на ногу.

― Мені інколи хочеться... солодкого… ― лукаво стріляє в мене, знову викликаючи рум’янець.

― Солодке і я люблю. І раз ти вже кашу зварив, то я каву зроблю.

Сидіти не хочеться. Все тіло наче наповнене струмом, енергією, як вирує всередині, рветься назовні. 

― А поцілунок? ― ставить паруючу миску на стіл.

Підходжу ближче, закидую руки на шию. Серце тріпоче, наче шалене. Так ніяково й водночас приємно. В цей момент відчуваю себе такою сміливою, привабливою, манливою… 

― З поцілунком ще солодше, ― шепочу й притягую до себе.. 

Наш сніданок сьогодні триває довше. Каша здобрена поцілунками забирає багацько часу, і до універу ми приїжджаємо ледь не в останню хвилину. 

Забігаю на пару за кілька хвилин до дзвінка, плюхаюсь біля Макса.

― Привіт, ― обдивляюсь змарнілого друга. ― Ти як?

Трохи відчуваю докори сумління. За цими своїми перипетіями геть забула про нього. Лиш раз написала повідомлення.

― Норм… ― кривиться. ― Я ще легко відстрілявся. Лізка й досі лежить. Вітрянка ― суцільний жах!

― Бідненький! ― співчутливо цокаю язиком.

Невдоволено морщить носа. Проте попри змарнілий вигляд очі Макса світяться.

― Ти вся сяєш, ― несподівано констатує і він. ― Це через того мужика?

― Ну, по-перше, не мужика, ― підтискаю губи. ― А Марка. І, так, через нього. Він чудовий. А по-друге, на себе глянь. Комусь вітрянка пішла на користь… Чи не закохався ти, любий друже? Може у зеленку був підмішаний афродизіак? 

― Ой, та заткнись… ― закочує очі. А сам червоний, як перезрілий помідор.

Пирхаю. 

― Злюка!

Але в цей момент викладач заходить в аудиторію й розмова стихає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍