Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

загрозу й зовсім забула, якими м’якими та жаданими можуть бути чужі вуста.

Талавір підняв очі й облизнув губи. А потім усміхнувся щиро й майже по-дитячому, так що в Ма защеміло під ребрами.

— Тепер у мені твій суєр. На Матері Вітрів я чув, що частинки суєру

зв’язані.

— Так і є. Ми ще побачимося, — у відповідь усміхнулася Ма. Вона в це

майже не вірила, але про таке не говорять уголос.

Талавір кивнув, махнув дітям і вибіг із-за укриття.

— Мусимо йти. Готові? — запитала Ма.

Бекир смикнув Ніязі, який дивився в спину Талавіру, схопив Чорну Корову, і вони побігли. Вулиця була порожньою. Юрт ставало дедалі менше, ще трохи —

і їм не буде де ховатися. Сутеніло. Головне — дочекатися темряви, вночі їх не

шукатимуть. Ма відчула запах Дешту і тварин, значить, край села вже близько.

Знову пролунали короткі сердиті вигуки Старших Братів. Це був черговий

патруль, що обходив периметр, Ма з дітьми вибігли просто на них. Чоловік у

сірому скинув руку, щось прокричав, але Ма не почула. До нього було не більше

тридцяти кроків. Не думаючи й не добираючи дороги, вона розвернула дітей і

кинулася до єдиної великої споруди.

Після суєрної бурі руїни колишньої школи вкрила химерна рослинність.

Каміння обліпив отруйний плющ. «Жарт Дешту» міг ховати найвигадливіші

пастки, але вони не мали вибору.

Усередині було прохолодно й навіть вогко. Ма знала, що це ілюзія. На

ранок від рослинності в кращому разі залишиться сухе гілля чи зарості

отруйного яглу. Усюди звисали товсті ліани. У хащах метушилися дрібні комахи, снували кесератки. Для них це був час бенкету. Листя вже почало сохнути. На

очах зелена поверхня вкривалася плямами іржі, стовбур тьмянів і згинався.

Рослина за кілька годин проходила всі стадії старіння. У великій пурпуровій

квітці формувався плід. Лоза заскрипіла, на підлогу впала яскрава кулька. Плід

розколовся, з нього витік синюватий сік і відразу пропалив бетонну поверхню.

— Нічого не чіпайте, — прошепотіла Ма. Один із коренів сповз по каменю

і спробував торкнутися Чорної Корови. Забувайко злякано засичав, Бекир

відтягнув дівчинку.

— Треба йти далі. Вони нас тут легко знайдуть.

— Тобі потрібні ліки. І припаси. Дідько, я мала бути готовою. — Ма

притулила до стіни гвинтівку, розкрила сумку й заходилася діставати якісь

склянки та гасовий пальник.

— Я дещо взяв. — Ніязі скинув величезний рюкзак. Його мордочка

витягнулася. Він був на

межі паніки. — Дід сказав, що нам треба піти з Ак-Шеїх. Щоби знайти…

Але я не розумію.

Ма затулила йому рота й притиснула до грудей.

— Тс-с, нічого не кажи, нікому не кажи, куди вас відправили, добре? Мені

треба кілька хвилин.

Вона відпустила Ніязі й продовжила роботу. Працювала настільки швидко, наскільки це було можливо. Діти тихо перемовлялися в кутку. Препарату

вийшло мало.

— Якщо розтягуватимеш, має вистачити на кілька десятків фарсахів. Так

далеко в Дешт вони по вас не підуть. Потім ви зможете вернутися. — Вона

передала Бекиру флакон.

— Ми? Ти підеш із нами.

— Ні. — Ма невесело посміхнулася. Азіз-баба мав рацію: щоб один пішов, інший має лишитися. Дешт любить чесних. Белокун прийшов по неї. Якщо вона

затримається, то зможе відволікти увагу на себе, дати дітям фору.

За стінами почулися кроки.

— Приєднаюся до вас пізніше, — прошепотіла Ма. — А тепер ви маєте

йти. Вона торкнулася волосся Чорної Корови, рожевої щоки, і несподіваний

спогад обпалив свідомість Ма. Вона вже бачила схожі риси. Жінка, яку вона

знала, народила дівчинку незадовго до того, як Ма сама стала матір’ю. Її подруга

померла з ім’ям дочки на вустах.

— Атеш, — несподівано для себе промовила Ма. — Я знала твою матір.

— Атеш? — недовірливо всміхнулася Чорна Корова. Позаду почулися

голоси. Ма у відчаї зрозуміла, що часу зовсім не лишилося. Вона притягнула до

себе сина, стягнула з пальця обручку, вклала йому в долоню, а потім обережно

штовхнула від себе.

— Ідіть.

Він заперечно похитав головою. У темних очах зібралися сльози. І Ма

зрозуміла, що ще мить — і сама не витримає. Вона з благанням подивилася на

Ніязі. Хлопчик-лисеня схопив Бекира за руку й потяг до виходу. Син ще кілька

разів обернувся, а потім їх сховали хащі.

Ма схопила зброю, що їй залишив Талавір, перебігла до сусідніх кущів, щоб краще бачити, і пересмикнула затвор. Він лунко клацнув. Листя зашелестіло.

Це була старовинна гвинтівка часів другої великої війни. Вона мала сумніви, чи

вдасться їй вистрелити хоч раз, але думати вже не було коли.

До кімнати зайшли четверо Старших Братів, на мить зупинилися, дослухаюсь до наказу з манкурів, і почали перевіряти периметр.

Ма гарячково оцінювала шанси. Найважливіше — дати дітям час. Її життя

не має значення. Ма прицілилася і натиснула на спусковий гачок. Плече

вивернуло назад. На якусь мить усе застелило димом. Ма подумала, що

промахнулася. А потім побачила червону пляму, що розповзалася на животі

Старшого Брата, і ледь устигла пригнутися від пострілів у відповідь. Її обдало

гострими уламками. Ма кинулася до вкритої ліанами купи каміння. У голові

стояв шум. Її щось ударило в бік і відкинуло до стіни. Влучили. Стегно залила

кров. «Печінка, — подумала Ма. — Хвилин двадцять». У голові пульсувала

єдина думка — треба дати дітям утекти.

— Гей, я знаю, що ви мене чуєте, Гавене Белокуне. Це Марія Дорош, це я

спалила вашу чортову Станцію через рік після Спалахів. Приходьте самі, а не

ховайтеся за спинами цих нікчем.

Ма знову висунулася. Чоловіки завмерли. Манкури передавали послання.

Вона скористалася паузою і поцілила в яскравий плід, що висів прямо над

головою Брата.