Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

1913 рік. У Києві вільно сусідять люди й нечисть — упирі, чорти, перевертні, лісовики, польовики й водяники. Століттями підтримується відносний лад. Люди керують Імперією, нечисть чекає на повернення свого легендарного царя — Змія. Але одного дня все змінюється. В очереті біля Труханового острова, де здавна мешкають людиноподібні, знаходять приймака водяників з розпоротим животом. Доктор-змієголовець непохитний: загиблий — людина. Щоб розкрити таємницю і завадити новій війні між людьми й нечистю, залучають досвідченого слідчого Олександра Петровича Тюрина, який опинився у Києві проїздом. Але чи зможе він побороти власних демонів і побачити те, у що довгі роки відмовлявся вірити?..

Світлана Тараторіна

Лазарус

З лігвищ Змієва

І нагло тиша запала в церкві; віддалеки долинуло вовче виття, і невдовзі загула важенна хода, відлунюючи в церкві. Поглянувши зіскоса, побачив він, як ведуть якогось присадкуватого, кремезного, клишоногого чоловіка. Був він увесь облиплий чорною землею. Немов те жилаве, міцне коріння, випиналися його притрушені землею руки й ноги. Важко ступав він, щохвилини спотикаючись. Довгі повіки звисали йому аж до землі[1].

М. Гоголь. Вій

Не знаю, як вас, а мене завжди дивувало: чому в українській фантастиці існують аж такі прогалини? Де сучасна космічна опера? Чому так і не з’явився істерн — жанр на кшталт вестерну, тільки перенесений у часи Гетьманщини? Скільки ще чекати на масштабне епічне фентезі?

Скидається на те, що український автор у чомусь схожий на Вія. Він чекає десь у темній глибині, допоки по нього прийдуть, підведуть його до цікавої теми, а потім ще й піднімуть повіки. І навіть тоді побачить він того самого нещасного Хому Брута — і напише, якщо взагалі писатиме, знову про славетну минувшину України, про лани й села, і про гудіння хрущів над вишнями. Навіть якщо це будуть механічні хрущі й чорнобильські вишні, все одно по суті нічого не зміниться.

Тож і до «Лазаруса» Світлани Тараторіної, зізнаюся, підступав я з певним острахом. Погодьтеся: Київ початку XX століття — не найпростіше тло навіть для роману історичного, а тут — історико-детективне міське фентезі! Розгортаєш і побоюєшся: чи зі сторінок не порснуть навсібіч бурсаки, чи не зариплять воли чумаків — чи все-таки побачимо ми іншу, міську Україну?..

Таки побачимо. Навіть те, що тут поряд з людьми живуть упирі, змієголовці, водяники, відьми й інші персонажі українського фольклору не робить «Лазаруса» вторинним. Здається, це мало не перший у нашому фентезі приклад такого-от поєднання місця дії, фантастичного припущення й теми.

І знову ж таки — тему авторка обрала не надто й фентезійну. Я б сказав — актуальну, як на наші часи. Головний герой «Лазаруса» — такий собі Олександр Петрович Тюрин, чиновник з особливих доручень — приїздить до мультикультурного міста й намагається розібратися у власному минулому. При цьому він відверто зневажає місцевих мешканців, бо вони — не такі, чужі, незрозумілі; та зрештою йому доводиться стати на їхній бік і захищати їхні інтереси — а отже, зрозуміти отих «інших».

А Київ, до якого прибув Тюрин, якраз перебуває на межі конфлікту, бо люди тут домінують, а всі інші — аборигенні — види розумних істот або живуть у гетто, або позбавлені більшості прав.

І що далі читаєш, то більше, зрештою, розумієш: цей-от вигаданий Тараторіною Київ має чимало паралелей з Києвом цілком реальним, тих-таки часів. (Додамо: для тих, хто знає історію і літературу, в книзі приховано чимало натяків і «пасхалок». Вони не суттєві для розуміння сюжету, але потішать уважного читача).

Та звісно, всі ці чесноти «Лазаруса» мало б важили, якби ця книжка була позбавлена захопливого сюжету, а це не так. Її просто цікаво читати, стежачи за розвитком подій і намагаючись відгадати, куди ще приведе авторка своїх героїв у пошуках страшної істини.

Кажуть, Достоєвський колись стверджував, що «вийшов з гоголівської „Шинелі“». Так само українське фентезі тривалий час намагалося уникнути хтонічного погляду Вієвих очей — і раз у раз знову потрапляло в ту саму пастку. Поетичні звабливі мавки водили навколо авторів хороводи, завивали десь за стінами вовкулаки…

Роман Тараторіної — не перша спроба наших авторів вийти за межі окресленого крейдою кола, але перша фентезійна книжка, присвячена саме Києву 1910-х. «Лазарус» переконливо свідчить, що з’являється нова українська фантастика — і я щиро заздрю читачам, які її тільки відкривають.

Володимир Арєнєв

Усі герої, що діють на сторінках книги, вигадані. Всі прізвища, за винятком кількох, належать реальним людям, які жили у Києві на початку XX століття.

Дійові особи

Поліційні та інші чини

Тюрин Олександр Петрович — чиновник з особливих доручень, підполковник, тридцять три роки. Вид: homo sapiens.

Топчій Парфентій Кіндратович — околодочний наглядач Старокиївської поліційної дільниці. Вид: [не зазначено].

Скалонне Олександр Олександрович — поліцмейстер, полковник. Вид: homo sapiens.

Рапойто-Дубяго — поліціянт сискного відділу міської поліції. Вид: homo sapiens.

Вишиєвський Олексій Митрофанович — чиновник з особливих доручень при генерал-губернаторі Межі. Вид: homo sapiens.

Адамчик Абрам — підполковник. Вид: homo sapiens.

Огірок Павлентій — ротмістр. Вид: зооморф [потребує уточнення].

Міська дума

Фальдберг Фрідрих-Рудольф Людвигович — гласний Міської думи, голова фракції людиноподібних. Вид: berserk, або людоведмідь.

Микола Петрович Добринін — гласний Міської думи, голова фракції людей. Очільник товариства «За чистоту людського роду». Один із засновників «Двоголового орла». Нечистененависник. Вид: homo sapiens.

Качур-Бачковська Глафірія Павлівна — друкарка секретаріату управи Міської думи. Вид: homo sapiens.

Розсоха Фріц Абрамович — друкар секретаріату управи Міської думи. Вид: deamon [дописано чорнилами] чорт нижнього порядку.

Шкуро Захар Васильович — секретар управи. Вид: homo sapiens.

Духівництво

Архімандрит Амвросій — настоятель Києво-Печерської лаври. Вид: homo sapiens.

о. Палладій — настоятель Дальнього (змішаного) монастиря. Вид: gnomen / гмур.

о. Назарій — чернець Дальнього (змішаного) монастиря. Вид: homo sapiens.

о. Протасій — чернець Дальнього (змішаного) монастиря. Вид: homo sapiens.

о. Марко — Марко Проклятий, чернець Дальнього (змішаного) монастиря. Вид: spirit sacer [дописано чорнилом] дух проклятий [уточнено] рідкісний вид людиноподібного, нез’ясованого походження.

о. Василь — Василь-пісник, чернець Дальнього (змішаного) монастиря. Вид: desmodus, або упир.

о. Захарій — Захарій-травник, чернець Дальнього (змішаного) монастиря. Вид: [потребує перегляду].

о. Ілля — Ілля-стовпник, чернець Дальнього (змішаного) монастиря. Вид: [потребує перегляду].

о. Святоша — настоятель Стрітенської церкви. Вид: homo sapiens.

о. Єгемон — настоятель Кирилівської церкви. Очільник «Братства Ольга». Вид: homo sapiens.

Містяни

Голубев Вальдемар Степанович — студент, очільник нечистененависницької організації «Двоголовий орел». Вид: homo sapiens.

Голубев Степан Тимофійович — професор Університету св. Володимира, історик. Вид: homo sapiens.

Айвс Василина — докторка медицини з душевних хвороб людиноподібних. Вид: homo sapiens.

Житоцька Євгенія Карлівна — власниця будинку на Бульварно-Кудрявській, де винаймав квартиру Тюрин, дочка професора історії Карла Житоцького. Вид: homo sapiens.

Мадам Кац — колишня вчителька гімназії. Вид: homo sapiens.

Микола Павлович Тропінкін — інспектор перших класів, учитель латини