Світлана Володимирівна Тараторіна - Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна

Перетц Фердинанд Іванович — професор, знавець мертвих мов, дослідник фольклору і міфології людиноподібних. Вид: homo sapiens.

Гальванеску — приват-доцент Університету св. Володимира. Вид: homoidea serpentes. [Дописано чорнилом] Доктор — змієголовець.

Пузир Лобаст Сигізмундович — голова поселення водяників на Трухановому острові. Вид: homoidea aqua, або водяник.

Мадам Гінда — Ганна Іванівна Мендель, власниця розважального закладу на Трухановому острові. Вид: malefica [дописано чорнилом] вроджена відьма.

Басараб Фабіан — князь. Вид: desmodus, або упир.

Тартаров Сергій Олександрович — купець, власник яхт-клубу на Трухановому острові. Вид: spirit area, або перелесник.

Мадам Солоха — медіум, яснозориця, продавчиня магічних товарів. Вид: homoidea bufonidae, або людожаба.

Тумс Ярослав Вікторович — реєстратор оголошень у газеті «Киянин». Вид: [потребує перегляду].

Кендрик Яків — гімназист Першої чоловічої гімназії. Вид: homo sapiens. Певний час правив за вмістилище Апі.

Справа перша

Приймак водяників

Київ, 1913 рік

I

Потяг здригнувся, проїхав ще кілька ярдів, протяжно свиснув і зупинився. Слідчий з особливо важливих справ Олександр Петрович Тюрин втягнув носом вокзальний дим, скривився і знову розвернувся до провідника. Маленький, не більш як п’ять футів на зріст, домовик продовжував тримати руку під козирок. Обличчя ховалося під довгим сивим волоссям, чуб переходив у кошлаті брови, ті — у вуса і нечесану бороду. Тюрин не бачив очей, і це його ще більше дратувало.

— За яким правом ви притягли мене до Києва? У понеділок я маю бути у столиці. На мене чекають у канцелярії імператора! Врешті-решт, я чотири місяці їжджу Межею і хочу додому!

— Але ж, ваше благородіє, — вкотре лагідно почав домовик, — ніяк не можна, колії розібрані. Поки цукор не зберуть, руху не буде.

Тюрин і без кволих пояснень розумів масштаб катастрофи. Пагорби під Бояркою червоніли від цукру. Поки пасажири першого класу підраховували, скільки мільйонів втратять Балабухи, Тюрин думав про скандал у столиці. Зі втраченого цукру мали бути виготовлені пуди першокласного сухого варення спеціально до імператорського столу. Магічний делікатес розплющував третє око, лікував від безпліддя, продовжував життя, на час повертав молодість, але найважливіше — полегшував муки спадкоємця Імперії. Імператор довго чекав на сина. Нарешті, після п’ятьох дівчат, було оголошено про появу царевича. За кілька років монарша родина в багато разів збільшила замовлення на «сухе варення». Відкрито про це не говорили, але у столиці всі знали — спадкоємець народився з «царською хворобою». Замість кісток мав у тілі скло, а у жилах — гнилу жовту рідину. Тому-то Імперія, як кров, точила цукор з Межі, вимагала дедалі більше сухого варення, натомість нечисть отримувала гроші й певні свободи.

«А свобод завжди замало. Дай на ложці — заберуть казан», — подумав Тюрин. Знадвору долинали чергові політичні прокламації. У Києві — центрі Межі — було неспокійно. На дніпровському острові, який належав людиноподібним, знайшли труп людського хлопчика. Людошовіністи відразу оголосили, що це ритуальне вбивство. І понеслося. Люди спалили кілька будинків гмурів у Протасовому яру, а наступного дня пролунав вибух під потягом Балабухів, хоча останні належали до давнього київського роду людоведмедей.

Залізничні жандарми не знайшли нічого кращого, як відтягти столичний потяг до Києва — «для комфорту панів пасажирів». Обіцяли продовжити рух за маршрутом наступного ранку. Але Олександр Петрович занадто добре знав Межу, щоб у це повірити.

«У понеділок у Тамари іменини… І головне — застрягнути саме тут», — пульсувало у голові. П’ять років роботи у спеціальному відділі поліції йому вдавалося уникати столиці Межі. Скільки не їздив губерніями нечисті, завжди планував так, щоб оминати Київ.

Тюрин безсило оглянув купе. Валізи німим докором стирчали з багажної полиці. Вирішив до останнього не знімати. Погляд упав на книжку, якою гамував думки на під’їзді до Києва. «Легенди про Змія», автор Лазарус — останній спогад про батька, єдиний томик, який вдалося врятувати з домашньої книгозбірні.

Фіранки легенько сіпнулися. З відчиненого вікна дихнув незвичний на середину травня жар. Поруч рушив черговий потяг.

— Люди, стережімося! Нечисть убиває людських дітей! Пом’янімо замученого отрока Ющинського! — знову долинуло знадвору. Тюрин нарешті визирнув у вікно. Більше з бажання ковтнути свіжого повітря, ніж з цікавості. Його обличчя зблідло. «Це не може бути він», — прошепотів Тюрин, пхнув книжку до кишені, відштовхнув домовика і побіг до виходу.

*

Чоловік, якого Тюрин прийняв за батька, виявився чортом-лахмітником. Попри спеку, на тонкій фігурі бовталося кілька піджаків. На ратиці чорт натяг калоші, шия потопала у щонайменше трьох плетених шарфах, а ріжки затуляв розлогий солом’яний бриль. Такий і справді був у батька часів дитинства Тюрина. Але як він міг не помітити свиняче рило?

«Все шрам», — заспокоював себе поліціянт, утираючи піт. Ліва щока лахмітника була зіпсута святою водою. На тому ж місці мав рубець і батько. Це Тюрин чітко пам’ятав, хоча з останньої зустрічі минуло понад двадцять років.

«Кляте місто, клята спека», — думав Тюрин, намагаючись понад головами роздивитися, де вхід до начальника вокзалу. Мав намір будь-що вибратися з міста. Натовп вирував. Розклад збився. Публіка (переважно люди) сварилася, вимагала пояснень, нечисть нахабніла і користувалася велелюдністю.

Тюрин звик до людиноподібних у провінції. Там вони жили на своїх споконвічних територіях: лісові види — у лісі, земляні — під землею, водяні — ближче до води. Люди розбудовували власні містечка. Там, у провінції, Межа проходила чіткіше. Навіть у великих містах панував порядок. Але Київ завжди вирізнявся. «Тут хаос навіть у частині для пасажирів першого класу», — обурювався поліціянт, спостерігаючи, як відьма-перекупка намагалася продати магічні настоянки круглолицій пані зі столичного потяга.

Крики агітатора про вбивство людського хлопчика майже губилися у загальному гаморі. Чорний кашкет з «ДО» на кокарді свідчив, що він належить до найбільш радикальної у Межі організації ненависників нечисті «Двоголовий орел». У якийсь момент натовп виплюнув чорта-лахмітника у шарфах просто на двоголовця. Зав’язалася перепалка. Тюрин побачив, як бруківкою покотилася калоша, і з гидливістю подумав, що розлючені пасажири таки знайшли цапа-відбувайла.

А ще за мить переляканий чортик вистрибнув з юрби і побіг пероном. Людські хвилі розійшлися і дали дорогу двом поліціянтам. «По когось прийшли», — припустив Тюрин і подумки похвалив: арештовувати на вокзалі, ще до того, як злодій втік у місто, правильна практика.

Старший за чином покрутив головою і визначив напрямок, за ним слухняно рушив дебелий городовий. На подив Олександра Петровича, вони зупинилися біля його вагона і викликали провідника. І коли Тюрин подумав, що гірше вже немає куди, провідник-домовик махнув у його бік.

*