Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Саші Бідного немає. Ось чому Гєра Сєров улаштував цирк.

Талавір був метою цього дійства.

— Це пастка, — проказала Ма, але її ніхто не почув.

Натовпом пробігла хвиля. Небо затулила тінь. Ма відчула під пальцями

шерсть. Це був Ніязі.

— Старші Брати, — ледь чутно проказав схвильований хлопчик.

Ма підняла голову. Над Ак-Шеїх простер крила Птерокс. З його шиї

звисала клітка із солдатами. Поряд спускалися грифони. Кожен ніс двох

Старших Братів. На спині найбільшого сидів чоловік. Його біле волосся

здавалося лисиною на тлі яскравого хутра. Жінка подумала, що тільки одному

стало б нахабності осідлати короля грифонів.

— Ма? — Вона відчула, як її смикає Бекир, але не могла поворухнутися.

Хіба можна втекти від Белокуна?

Кілька митей засолені на Майдані паралізовано спостерігали за Старшими

Братами. А потім почалася штовханина. Жінка поряд із Ма скрикнула, як ворона.

Старий в ушанці — Вася, солдат, один із небагатьох, хто пережив Спалахи в Ак-Шеїх, — підняв плечі, ступив крок назад, штовхнув жінку з воронячим голосом,

наступив на ногу Ніязі й вивалився з людського кола. Це спрацювало як

каталізатор. Хтось боляче вдарив Ма в спину. На Майдані почалася паніка.

Люди ринулися в проходи. Бекир безпомічно закрутив головою.

Ма та хлопців відтіснили від центру. Під Деревом залишилися Талавір і

Гєра. Повноважний тримав за руку Чорну Корову. На обличчі дівчинки застиг

ошелешений вираз. Гєра розмахував руками й показував на будинок. На одну

коротку мить Ма зустрілася поглядом із Талавіром. Вона підняла сумку, прагнучи показати криваву пляму. Але Ма не була впевнена, що він її зрозумів.

Бекир тягнув її за руку, Ніязі плакав, але вона не могла зрушити з місця. «Це

кінець. Їм не втекти», — пульсувало в голові.

Усе розгорталося занадто швидко. З бічної вулиці вилетіли перші Старші

Брати. Озброєні кийками сірі постаті почали вгризатися в натовп.

Талавір страдницьки подивився на будинок Сєрова, у небо на грифонів, знову на Ма — і кинувся з кола. Гєра спробував його зупинити, але його збив

хтось із засолених. Талавір рухався, як криголам. Дівчинка пленталася позаду.

Повноважний порівнявся з Ма й закричав у саме вухо:

— Чого стоїте? Побігли.

Ма почувалася звіром, якому будь-що треба сховатися. Підштовхуючи

хлопців, не розбираючи шляху, вона побігла за Талавіром. Та частина мозку, якої

ще не отруїв страх, наказувала їй не дуріти. «Це ефект Белокуна. Нічого

серйозного вам не

загрожує. Налякає, розжене по кутках, а потім візьме те, по що прийшов. І

не факт, що це ти з Бекиром. Дій зважено. Думай».

Вулицю перетнули люди у формі. Ма ледь не врізалася в спину Талавіра. У

боку кололо, перед очима розповзлися червоні плями. Талавір схопив Бекира за

плече й штовхнув дітей у найближчий провулок. Вони сховалися за руїнами.

Ніязі висолопив язика й намагався відхекатися. Обличчя Бекира вкривав піт, а на

щоках розповзлися червоні плями.

— Куди далі? — спитала Ма, коли патруль їх не помітив і пробіг повз.

Повноважний заліз по насипу й обережно висунувся з-за каміння. Ма

простежила за його поглядом. На Майдані орудували Старші Брати. Кілька тіл

залишилися лежати на землі. Над одним, наче дим, здіймався рій. Старший Брат

буцнув лежачого, щось крикнув іншому, схопився за передпліччя і на мить

застиг із порожнім обличчям. Талавір зойкнув і повторив рух. Ма зблідла. Як

вона могла забути про манкур? Талавір розвернув до неї запалені очі.

— Вони стягуються до будинку. Шукають мене. Візьми. — Талавір

простягнув їй гвинтівку.

— А ти?

— Вона мені не допоможе.

Ма намагалася зрозуміти, що ж він задумав, але обличчя Повноважного

було дивним, наче він одночасно перебував у різних місцях. Вона подивилася на

манкура. Белокун до нього дістався, і кожна мить поряд із Талавіром

загрожувала безпеці Ма та дітей. Але вона не могла просто так піти. Талавір не

хотів повертатися до Старших Братів, він мав на меті інше, і Ма мусила його

застерегти.

— Усе спланував Азіз-баба. Вони вбили Рябова. А тепер і тебе хочуть

принести в жертву джадалу. Не ходи в той будинок.

— Це не вони, — несподівано подав голос Бекир. — Я вийшов подивитися

на джадала. Була ніч світіння Йилдиз. Пробач. — Бекир швидко подивився на

матір. — Потім я забув, правда. А зараз, коли в небі з’явилися грифони, згадав, що Рябова залишили під Деревом Аслан та Кебап. Але потім по нього прийшло

воно. —Воно?—перепитавТалавір.

— Так! Не знаю, як краще описати. Це була наче купа мотлоху — з того, що я збираю в Дешті. Різні штуки, артефакти часів до Спалахів. Воно вийшло з

будинку й напало на Рябова. Я сховався, а коли подивився знову, його вже не

було, а Повноважний лежав мертвий.

— Значить, він справді там, — пробурмотів Талавір, а Ма не могла б

сказати, кого точно він мав на увазі. — Вам треба тікати.

Ма схопилася за поясну сумку, десь там був маленький ніж, вона

потребувала хоч трохи його крові. Ма вже відкрила рота, щоб попросити про

останню послугу, але Талавір зрозумів без слів. Він витяг зі своєї аптечки

автоматичного шприца й сам набрав кров.

— Ідіть, я їх затримаю. — Він передав Ма пробірку. Його очі світилися

ніжністю. Так ще ніхто й ніколи на неї не дивився.

Ма кивнула. Слова розгубилися. Вона не хотіла прощатися. Не хотіла

думати, що бачить його востаннє. Усе, що вона знала про Старших Братів, згоріло у світлі цього погляду.

— Ти хороший, не такий, як вони, — сказала Ма.

Він стиснув її долоню у відповідь, а потім зробив нечуване — підніс до губ

і поцілував. Це був жест із давно забутого життя. Ма звикла, що