Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

— Де Бекир?

Хлопчик-лисеня показав кудись через казан.

— Приведи Повноважного.

Ніязі незадоволено зиркнув — його позбавляли видовища, — але скорився

і зник у натовпі.

Під загальне улюлюкання на Майдан вийшла Чорна Корова. З її темного

волосся визирнув Забувайко. Дівчинка розчесала пальцями пасмо, торкнулася

трикутника на шиї і звела круглі темні очі. У них промайнуло здивування.

Дівчинка невпевнено всміхнулася. Вона наче вперше зрозуміла, де вона й що

відбувається. Ма не розгледіла її в юрті Тітки Вальки, а тепер, у яскравих

променях світла, обличчя дівчинки здалося знайомим. А надто наївна беззахисна

усмішка, яка кожної миті могла вибухнути безтурботним заразливим сміхом.

Чомусь в останньому Ма не сумнівалася.

Оп, оп, Андир-Шопай,

Де ховаєшся, Мамай?

Натовп кричав. Гєра Сєров під загальне завивання облив купу мотлоху

жиром і підняв смолоскип. У повітря здійнявся стовп диму. І тоді Ма помітила

Бекира. Слава Діві, удар Дерева Болю його не змінив. Хлопець стояв на кордоні

людського кола — натягнутий, наче струна. Ма підійшла й торкнулася його

спини. Бекир зиркнув на неї. У його очах був біль.

— Ти цілий? Мені сказали, тебе вдарило Дерево Болю.

— Зараз вони вкинуть її до казана, Ма, — голос Бекира тріснув.

У неї стиснулося серце. Вона не мала що йому сказати, бо, як і він, не

знала, як урятувати дівчинку. І питання було не в Чорній Корові. Мешканці Ак-Шеїх хотіли крові. За всі страждання: за війну, за Спалахи й за хвороби.

Сьогодні вони були тими, ким їх бачили люди за межами Дешту, —

божевільними потворами. Вони точно не збиралися відмовлятися від своєї

жертви. Ще, чого доброго, затягнуть до казана й Бекира. Ще одне незмінене дитя.

— Ми маємо йти. — Ма потягла його за руку.

Бекир лише похитав головою. Жодна сила не зрушить його. Він не піде без

дівчинки. Ма помітила, як хлопець підібрав великий камінь. Їй хотілося витягти

його звідси, захистити, сховати від усього.

— Стійте! — щодуху закричала Ма й почала розштовхувати натовп. Люди

впізнали офіційну лікарку Ак-Шеїх і розступилися, пропускаючи до центру, поки вона не опинилася поряд із Гєрою Сєровим. Вода в казані вже забулькотіла.

Ма відчула жар і невпевненість. Але за спиною стояв Бекир.

— Хіба ми не маємо дочекатися Азіза-баби? — запитала Ма. — Хіба бей

уже й старійшина?

Сєров звів посоловілі очі. Зараз більше ніж будь-коли він нагадував велику

вгодовану жабу. Зоб на горлі здригнувся. Його губи скривилися, а

засмальцьований картуз сповз на вухо. Він підняв руку.

— Нехай говорить, — втрутилася Тітка Валька.

— Зараз не час для Андир-Шопаю. Тільки минула буря. І… — Ма

зашпорталася, не знаючи, як правильно завершити, набрала в легені повітря й

викрикнула так, щоб було чутно якнайдалі: — Неподалік бачили Старших Братів.

Натовпом пробіг рокіт. Хтось скрикнув. Ма вдалося завоювати їхню увагу.

— Ні! — вискнув Гєра. — Буря — це гнів Бога Спалахів. Він вимагає

жертви. Незмінене дитя має поділитися з нами своєю благодаттю. Чи ви хочете, щоб по кожного з вас прийшов джадал?

Люди зашуміли. Але Ма побачила, що дехто вже почав неспокійно

роззиратися. Старші Брати лякали дужче, ніж джадал.

— А ти, — Гєра несподівано спрямував у її обличчя брудного пальця, —

маєш свого незміненого. Тому ти чиста. Тому тебе не зачепило в цю бурю? А він,

— тепер Гєра показав на Бекира. — Його вдарило Дерево. Це всі бачили. Чому

його не засолило?

Голови закивали. В очах знову почала розгорятися лють. Помста — ось

чого вони хотіли найдужче. Відплати за несправедливість, хоч комусь. Чому

вони страждають від змін, а Бекир і Ма ні?

— Може, нам не достатньо однієї незміненої? — Тепер Гєра вдивлявся в

обличчя довкола. Навіть ті, хто ховав лице, мусили відповісти на погляд. —

Може, час лікарці поділитися своїм сином, а нам принести в жертву джадалу дві

незмінені дитини?

— Ти не посмієш! — закричала Ма. Вона хотіла сказати, що в неї є зміни.

Що Бекир теж зазнав впливу суєру, але це вже не мало сенсу. Навіть Тітка

Валька не дивилася. Вони боялися, а Ма точно знала, що страх убиває розум.

Гєра переможно посміхався. Гриша Солодкий рушив у її бік.

— Тільки спробуй. — Ма затулила Бекира спиною. — Я ж вас лікувала, ми

жили поряд стільки років.

Але це вже були не її сусіди, а перелякані потвори, засолені, що опинилися

в пастці, де, щоб вижити, треба вбити іншого.

— Її наука проти Бога! — крикнув хтось із натовпу.

— Треба забрати хлопчика! — підтримав інший.

Ма забракло повітря. Коло стискалося. Вона вже побачила руки. Бекир

приготувався відбиватися. Чорна Корова витягнулася на плечі в Кебапа й

несподівано замахала комусь рукою.

— Повноважний!

До них наближався Талавір. У його руках була гвинтівка.

— У вас тут свято, а мене й не покликали, — у його голосі не було загрози, але натовп принишк.

— Тільки на тебе й чекали. Ти головний гість на Андир-Шопаї. — Гєра

склав перед собою руки в давньому молитовному жесті й незграбно вклонився. З

його обличчя, як приклеєна, не сходила задоволена посмішка. Ма не

сподобалося, що бей не злякався Старшого Брата. Натовп із протилежного боку

заворушився. Джин та Шейтан рушили до Талавіра. Гриша Солодкий залишив

Бекира й теж розвернувся до Повноважного.

Навіть Кебап поставив дівчинку й спрямував погляд на Старшого Брата.

«Вони чекали на Талавіра», — подумала Ма. Вона пізно зрозуміла свою

помилку. Вони таки зважилися принести в жертву Повноважного, ні від кого не

ховаючись. Ось чому