Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

чи відбувалося взагалі? Чи існувало щось до Спалахів? Кожна хвилина дорога, вони ще можуть випередити Белокуна. Можуть спробувати втекти… Хоча кого

вона дурить?

— Тепер ти віддаси нас Белокуну? — Ма встала. Якщо вже зустрічатися з

давнім ворогом, то точно не на колінах.

— Ти не любиш Ак-Шеїх. Не розумієш цю землю. Як і вони. Прагнеш

тікати. А хто ж триматиме щита?

— Дай угадаю… ти, Азізе-бабо? Ти вбив Рябова, покликав Белокуна, хочеш віддати Бекира Старшим Братам — і все, щоб захистити Ак-Шеїх?

— Не розумієш, — похитав головою старий. — Страх і гнів затуляють тобі

очі. Рябова вбив джадал. І це не те, чого я хотів. Коли кров Бекира під час обряду

засівання впала в землю Дешту, я зрозумів: сюди прийде той, хто зможе забрати

джадала. Я думав, це буде Рябов. Але він не підійшов. І джадал його знищив.

Добре, що в нас є ще один.

— Ви таки надумали віддати Талавіра джадалу? — Ма не вірила своїм

вухам. Усе це влаштував Азіз-баба, милий і добрий учитель усіх дітей в Ак-Шеїх.

Старий зморщив лоба, а тоді стукнув себе по скроні.

— Ельмаза! Її звали Ельмаза. Гаряча, як свіжоспечений янтих! Схожа на

тебе. Тугенька на розум. О Всевишній, дай Азізу-бабі терпіння з цими жінками.

— Старий звів до неба руки, зітхнув і знову подивився на Ма. — Я можу трохи

бачити. Як Тітка Валька, тільки без бобів. Можеш називати це майбутнім. Хоча

ми живемо у світі, де немає минулого й майбутнього. Діва нас покинула, Кіммерик тепер у вічному колі Двобога-узурпатора. Джадал має піти з Ак-Шеїх, інакше не тільки нам, а й усьому Кіммерику, а може, й решті світу настане

кінець. Тому не думай про Талавіра. Він зробив те, що не вдалося Рябову, —

пройшов через Кара-Меркит. Тож у нас є шанс.

— Який шанс?! — майже закричала Ма. — З дня на день тут буде Белокун.

Він забере й нас, і Талавіра.

— Так, часу мало, — погодився старий і через паузу промовив: — Тому ти

маєш вивести дітей.

Ма знадобилася безкінечно довга мить, щоб усвідомити сказане.

— Ти нас відпускаєш?

— Я ж одразу про це й казав, — насупився старий. — Я хочу виправити

помилку.

І наче його слова мали магічну силу, почали бити барабани. «Андир-Шопай!» — Ма неспокійно озирнулася.

— Ти знайдеш хлопчика на майдані. Мого онука теж візьми.

Ма підняла сумку й подивилася на Азіза-бабу. Він безтурботно всміхався й

раз по раз прикладався до трубки. Чорні скельця окулярів залишалися

непроникними. Тонкі безкровні губи оголили жовті, майже позбавлені ясен зуби.

Тринадцять років тому його слово дозволило їм із Бекиром залишитися в Ак-Шеїх. І тепер, коли вона отримала шанс утекти, з прощанням явно не склалося.

Ма кивнула й розвернулася до дверей.

— Ти маєш вивести дітей і відпустити, — повторив старий.

«Відпустити» вдарило, наче обухом. Ма так і залишилася стояти. Він

серйозно думає, що вона дозволить Бекиру піти самому?

— Можеш спробувати піти з ними, — зрозумів її вагання старійшина. — Я, звісно, не мій учитель. Він мав лише одну дружину. Бачив далеко. Але й мені

відкрилося: щоб їм піти, комусь треба лишитися. Дешт чесний. Любить тих, хто

віддає борги. Запам’ятай: щоб вони пішли, ти маєш лишитися.

«Що ти знаєш про мої борги?» — подумала Ма й вискочила з юрти.

Надворі звідусюди лунав грім барабанів. Ма сподівалася, що зустріне на майдані

Талавіра. Він дасть іще крові, і в них усе вийде. Вона хаотично міркувала, чи

варто взяти тулпара, чи краще йти пішки, що знадобиться із запасів. Ма сварила

себе за необачність. Стільки років вона мріяла про втечу, а коли настав момент, виявилася неготовою.

На Майдан стікався натовп. Буря залишила відбиток і на скаженому Дереві

Болю. Мертва деревина перетворилася на купу пульсуючих м’язів і смерділа, як

оббілована туша. Замість колючок із закривавлених жил випирали зламані кістки.

З них сочився гній. Від стовбура по землі розходилися тріщини, з них стирчало

скривавлене коріння. Будинок Сєрова нависав, заступаючи сонце. Угорі

блиснуло єдине вціліле вікно. Ма на мить згадала про дружину Гєри. Довгі

тринадцять років вона передавала їй дивні ліки з отрути ана-арахни, що

дозволяли довго не спати.

Ма зосередилася на тому, що відбувається в кам’яному колі під деревом.

Там готувався жертовник. Проходячи повз, кожен мешканець селища кидав у

майбутнє вогнище щось своє. Мулоголовий Аслан пожбурив дерев’яний стілець

без однієї ніжки, тітки Ніязі Фат та Лєнур притягли кавового столика, Кам’яне

Дитя вкинула аркуш із намальованою лялькою. Прийшов навіть Гриша

Солодкий, що жив у найвіддаленішій юрті й рідко долучався до загальних зборів.

Але Андир-Шопай покликав і його. Навколо Гриші вічно кружляло кілька

десятків блідих і наче п’яних бджіл. Ма зауважила набубнявілі фістули на руках

та обличчі чоловіка. Бджоли жили в нього під шкірою. Гриша поклав горщик із

білуватим медом і відійшов подалі.

Кілька чоловіків на чолі з Гєрою Сєровим закотили на купу величезного

чорного казана. Кожен налив туди свою воду. Це були сотні ковтків. Ма

зачарувало видовище. Стільки води вона бачила лише до Спалахів. «Треба не

забути губку сюнг», — подумала Ма.

Люди напосідали одне на одного, щоб отримати найкраще місце біля

майбутнього вогнища. Ма побачила червонопикого Шейтана. За кілька кроків

від нього спалахнули очі Джина. На її подив, Саші Бідного не було. Наче велика

гора, випливла в перший ряд Тітка Валька. Барабани знову здригнулися й

зайшлися в скаженому ритмі. Натовп заволав:

Оп, оп, Андир-Шопай,

Замість суєру дощу нам дай.

Прийди-прийди, забери

Всі хвороби цієї землі.

Поряд промчав Ніязі, Ма ледь устигла