Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

Сік миттєво роз’їв шолом. Брат вискнув, як уражена свиня, і

повалився на підлогу в марних спробах здерти одяг. За мить він затих. Пострілів

у відповідь не пролунало. На мить Ма відчула полегкість: Белокун хотів

отримати її живою. Але вона знала, що це неможливо. Ма подивилася на кров, що заливала бік. Перед очима розповзалися жовті кола. Невпевненою рукою

вона намацала сумку й витягла подарунок Саші Бідного.

— Наказуємо скласти зброю й не чинити опір. Тільки так ви залишитеся

живою, — нарешті закричали Старші Брати.

— Захлиніться водою, двоголові ідіоти! — Наступну фразу вона сказала

лише для себе: — Щоб Бекир утік, я мушу лишитися тут. Дешт любить чесних.

Тож я лишаюся.

Бомба, подарована Сашею Бідним, нагадувала яйце з поділкою посередині.

Ма розкрутила його й почула цокання. І раптом згадала, чим був цей предмет до

Спалахів — кухонним таймером. Їх використовували, коли хотіли виміряти

точний час приготування страви. Вона хотіла кинути бомбу в Старших Братів, але біля неї на підлогу щось упало й зашипіло. У кімнаті потемніло. З ліан

піднялися клуби диму. У горлі запекло. Ма закашлялася. До неї підійшли Старші

Брати. За їхніми спинами виріс третій. З-під дихальної маски стирчали білі патли

Белокуна.

— Таки знайшов. — Ма посміхнулася, відчула на губах солону кров і

подумала, що все в Дешті починається й закінчується сіллю. Бомба в її руці

завібрувала, пролунав «Бі-і-іп!» — і світ розірвало на друзки.

11 Рух — в ісламі вища частина людської душі. У суфіїв рух — синонім

«першоразуму», «першотворення».

12 Нафс — в ісламі «тваринна» душа людини, що є осередком всіх

негативних якостей та емоцій, властивих людям та джинам.

Талавір. Довгоочікувана зустріч

Талавір причаївся за зруйнованою стіною. Він не бачив, куди побігли Ма з

дітьми, але сподівався, що вони встигли втекти з Ак-Шеїх.

— Ми ще побачимося, — сам до себе прошепотів Талавір. Він хотів

затримати сцену прощання перед очима, але голова розколювалася. Манкур

пульсував. Присутність Белокуна діяла дивно: його емоції та накази долинали, наче радіо, яке глушили. Очільник Матері Вітрів не хотів пускати Талавіра до

будинку Сєрова, попри те, що знав про його підозри: Мамай міг бути джадалом.

Талавір виглянув у шпаринку. До Дерева Болю стягувалися Старші Брати.

Може, Белокун прагнув сам знайти Мамая. А може, не хотів, щоб до нього

наближався Талавір? Що Мамай міг йому розказати?

Він знову подивився на будинок, наче боявся, що той от-от зникне.

Талавіра до нього тягнуло. Він хотів сам з’ясувати, що відбувається в

будинку з потворним деревом. Жадання було сильнішим за Догмат Старших

Братів, за почуття самозбереження.

Талавір відчув рух за спиною, миттєво розвернувся і скрутив чоловіка, який до нього підкрався.

— Це я. Я сам! — Кашкет злетів із голови Гєри Сєрова. Він хапав ротом

повітря й божевільно водив очима. З-за плеча строго визирнула потворна синя

голівка. Талавір з огидою його відпустив. — Я побачив, куди ти побіг. Ти хотів

до мого будинку. Але тепер вони там повсюди. Та я знаю інший шлях. Я покажу.

У голосі Гєри Сєрова були відчай і благання. Талавір упізнав емоції. Щось

таке він відчував і сам.

— Куди йти?

Бей справді знав шлях. Вони жодного разу не зустріли Старших Братів.

Кілька разів, проходячи крізь юрти й смітники, натикалися на зляканих потвор.

Усі мовчали, наче Гєра робив щось очікуване та зрозуміле.

Вони вийшли на пустир за межами Ак-Шеїх, коли небо почервоніло.

Талавір присів за високим каменем, провів рукою по вибитих написах. Це

кладовище, йому не один десяток років. Старі могильні стовпи так і залишилися

лежати чи звисати над своїми мерцями. Над новими похованнями насипали купи

потовченого каміння.

— Ось, — Гєра показав на завалену стелу із п’ятиконечною зіркою на

маківці. — Колись це було місце пошани.

Талавір спробував прочитати напис. Це була незнайома йому мова

материка.

— Тут лежить дід моєї дружини, — пояснив бей.

— Це той, що розкопав Кара-Меркит?

— Так, — простогнав Гєра. — Розкопав після того, як забрав будинок у

брудних кіммеринців. Хтось розказав, що в кургані лежать великі скарби.

Генерал і справді вирив багато золотих бляшок і старовинних речей. Але разом

із ними до нашого будинку пробралося зло. Його дружина, бабка Олечки, збожеволіла. Єдиного сина вивезли в степ і закатували. Брехали, що він був

маніяком і занапастив багато жінок. Молодша онука, сестра Олечки, зв’язалася з

кіммеринцем. Це добило старого — і він застрелився. А тепер і Олечка помирає.

Ти маєш її порятувати.

— Від кого? — Талавір почав утрачати терпіння. — Від джадала?

— Рябов не підійшов, але ти зможеш. — Гєра торкнувся стели. Її верхівка, наче стрілка, показувала на бетонну зірку із заглибленням усередині. — Там лаз, що веде до нашого будинку.

Бей нахилився, просунув руку в заглиблення і потягнув за прихований

механізм. Щось клацнуло. Люк, що закривав лаз, від’їхав, утворилася щілина.

— У війну, після якої сюди прийшов генерал, тут було сховище —

землянка підпільної групи Антона Кіма. Тут так і було написано. А потім Сєров

помер, і ці жлоби місцеві збили напис про Кіма, а про генерала написали. І

однаково сюди не приходили. — Гєра відкинув зірку. — Але нічого, і їхній час

мине. Виселять усіх до одного, як і колись. А я залишуся. Ми залишимося, —

виправився бей і ще нижче, наче в запопадливому поклоні, схилився до Талавіра.

Зморшки на обличчі старого склалися в тріумфальну маску.

Талавір зазирнув у діру. Рій бджіл у голові нашіптував зупинитися, не

вірити старому. Манкур кілька разів засвербів так, що хотілося вдаритися лобом