Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

class="calibre1">об каміння. Белокун шукав, як до нього достукатися.

— Ти маєш зустрітися з джадалом, — бей, наче олімпійський факел, простягнув йому хімічний ліхтар, — і звільнити Олечку від прокляття. Від

потреби дивитися і стерегти нас від джадала. Ти зможеш. Ти скажеш йому, що

це тільки наш будинок. Тільки наш.

Талавіру стало його майже шкода. Гєра так довго боявся, що його

виженуть з омріяного будинку, так довго жертвував усім заради жалюгідної мрії, що, коли прийшли Спалахи, не зміг відділити вигадку від реальності. Він

побачив на порозі того, ким довгі роки його лякали, — міфічного джадала. Але

до них завітав не монстр, а людина.

«Мамай — от хто тоді сюди прийшов. Кіммеринець по крові. Може, він

теж вважав цей дім своїм? — подумав Талавір. — І Мамай заволодів будинком, вибудував цілу легенду, завоював селище, знищив Рябова. Хай ким був тепер

Мамай, Талавір розумів, чому Белокун так прагнув його знайти. Мамай — сам

зброя. Божевільний геніальний науковець. Хоч як Мамай прагнув прагнув

сховатися від Старших Братів, він їм потрібен.

«І мені потрібен, — подумав Талавір. — Я маю дізнатися, що сталося з

Рябовим».

— Я не піду. Ні, не піду! — закричав Талавір і схопився за голову, яку

розривало від болю й голосів. Белокун врізався у свідомість, наказуючи

зупинитися, не заходити до будинку, чекати на нього. Шепіт іншої істоти, що

оселилася в його голові, наповнив вуха ватою. Він теж вимагав не лізти в діру.

Талавір не витримав подвійного удару. Він був готовий скоритися, аби тільки

позбутися пекельного шуму й болю.

Гєра спробував штовхнути його до лазу. Талавір відіпхнув старого й

склався навпіл, тримаючи руки на скронях. І раптом Белокун стишив тиск.

Неподалік пролунав вибух. Талавір відчув, що в голові лишився тільки шепіт. Із

цим він міг упоратися. Талавір скористався моментом і швидко поліз у діру.

Унизу було темно, смерділо суєром і спертим повітрям. Він струсонув

трубку, яку в останній момент віддав йому Гєра. Стінами розбіглися бліді тіні. У

грудях заколотило від несподіваної тривоги. «Ні. Вибух не пов’язаний із Ма», —

прошепотів він сам до себе, вдивляючись у пляму світла над головою. Він ще

мав шанс повернутися й допомогти. В отворі з’явилися запалені очі Гєри, а потім

кришка впала, відрізаючи шлях до відступу. Талавір розвернувся до сходів. Вони

були складені з могильних плит. Більшість написів — кіммерицькою. Сходи

вивели в довгий вузький коридор. Лампа світила слабко, не давала роздивитися

як слід, але відлуння свідчило про неочікуваний простір. Талавір провів

пальцями по шорсткій стіні й підняв лампу. Це був ще один підвал, але цього

разу наче вирізаний у покладах вапняку.

Талавір побачив пористу структуру стіни, залишки мушель і повітряні

камери, що утворилися під час стискання морських тварин та їхніх уламків, і на

мить уявив себе на дні моря. Колись поверхнею Кіммерику проходила складна

система зрошувальних каналів. Казали, що після Спалахів, наче ховаючись від

людей, вона спустилася під землю. Тепер підземні ріки із суєру були під усім

Дештом. Талавір прислухався. Десь поряд крапало. Він обстежив стіну й

знайшов невелике заглиблення. У камені був отвір у формі п’ятипелюсткової

квітки. З темного рівного отвору сльозами сочилася рідина. Вона була рожевою

й ледь помітно виблискувала.

«Чистий суєр», — подумав Талавір, відірвав нашивку Старших Братів і

занурив край у рідину. Тканина пожовтіла й збіглася, наче від кислоти. Талавір

думав лише мить, а потім повторив процедуру й припечатав змоченою

нашивкою манкур. Біль був такий, що хотілося роздерти обличчя нігтями. Але

коли минув, Талавір відчув неймовірне полегшення, наче позбувся тягаря, що

його постійно відчував на поверхні. Частина, яка гарячково чіплялася за Догмат

Старших Братів, яка хотіла «виконати завдання Белокуна», зникла. Навіть шепіт

перетворився на ледь помітний фантом.

За кілька хвилин тунель розширився, згори долинули звуки. Наче високо

над ним розкрилося слухове вікно. Талавір підвів голову й спробував освітити

стелю, але знову нічого не побачив. Він відчував, ніби над ним щонайменше

кілька касабів порожнечі. І це було неможливо. Талавір був певен, що не міг

спуститися під землю аж так глибоко. Він ступив ще кілька кроків. Тепер обох

стін можна було торкнутися, лише широко розводячи руки. Стіни все

розходилися, аж доки Талавір опинився у великій залі. З неї вели відразу кілька

коридорів. І кожен здавався безкінечним.

— Прекрасно. І як зрозуміти, куди йти? Кидати монетку?

Талавір обстежив входи, кинув до кожного по каменю, намагаючись за

звуком визначити глибину. Вони були однаковими. Талавір потер чоло й

посміхнувся. У пам’яті спливла пісня, що звучала як лічилка. Талавір скинув

пальця догори й заходився рахувати:

Оп-оп, Андир-Шопай,

Де ховаєшся, Мамай?

Слово «Мамай» припало на центральний хід. Талавір стенув плечима.

Зрештою, або всі ходи йдуть до будинку Сєрова, або він навіки заблукає в

лабіринті. Ця думка змусила його замислитися про потребу робити позначки. Він

дістав ножа й спробував нашкрябати хрест, але вийшла літера «т». Талавір іще

подумав і додав рисок на верхній перекладині. Вийшов знак, який він бачив у

книжці легенд — давній герб кіммеринців тарак-тамга.

Центральний коридор ішов під кутом. Щоразу, торкаючись підлоги, Талавір відчував усе більший ухил. Він подумав, що зовсім скоро йому

доведеться сісти й котитися, наче з гірки. Ще за кілька касабів він остаточно

вирішив розвернутися.

Інші коридори, можливо, було б легше подолати. Але дорога назад

виявилася ще несподіванішою. Коридор змінився. Шлях, який він пройшов

кілька хвилин тому, став вузьким, наче закривши всі можливості до відступу.

Талавір губився в здогадках. Він не чув переміщення стін і не відчував рухів.

Залишалося дертися попереднім шляхом.

Коридор наче відчув його настрій і став пологішим. Почала спускатися

стеля. Лампа загрозливо блимнула. Талавір думав, що минуло не більше ніж пів

години, а