Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Надійка стояла поруч, тримаючи руку Ендрю. Її очі світилися радістю, але також трохи злякано від уваги, яку привернула до них ця подія.

– Надійко, як ти себе почуваєш? – запитала журналістка, нахилившись до дівчинки.

Надійка подивилася на Ендрю, який підбадьорливо усміхнувся їй, потім повернулася до журналістки і тихо відповіла:

– Я дуже рада бути вдома. Я дуже сумувала за мамою, понад два роки навіть не знала чи вона жива.

Журналісти продовжували задавати питання, але Ендрю підняв руку, щоб їх зупинити.

– Прошу вибачення, але нам потрібно відпочити після довгої подорожі. Дайте нам трохи часу, щоб адаптуватися. Ми обов’язково дамо інтерв'ю пізніше, – сказав він, обіймаючи Надійку і ведучи її крізь натовп.

Журналісти трохи відступили, даючи їм простір, а редакторка відомої телепрограми раптом запропонувала:

– У мене ділова пропозиція: ми довеземо Вас до Ірпеня, з комфортом – у нашому редакційному мікроавтобусі, а ви нам ексклюзивно розкажете про поневіряння і звільнення Надійки?

– Згода.

 На виході з вокзалу Ендрю побачив машину, яку організували для них тележурналісти. Водій відчинив двері, і вони сіли всередину, відчуваючи полегшення від того, що нарешті зможуть вирушити додому.

Під час поїздки Надійка розповідала свою страшну історію журналістам, іноді вставляв декілька фраз Ендрю. Він постійно спостерігав за Надійкою, яка сиділа поруч, обіймаючи м’яку іграшку, яку їй подарували на вокзалі. Їй важко було згадувати недитячу свою історію: часто вона не стримувала сліз.

Ендрю всю дорогу заспокоював Надійку, переживав за неї, але в цілому його настрій по мірі наближення до Ірпеня помітно покращувався: він дуже скучив за Ольгою і вже уявляв її радість. Він і сам радів: його серце наповнилось радістю і вдячністю всім причетним за те, що ця місія завершилася успішно.

– Ми майже вдома, Надійко. Твоя мама чекає на тебе, – сказав він, гладячи її по голові.

Дівчинка усміхнулася йому у відповідь, і вони продовжили свій шлях до нового щасливого життя.

Коли машина під'їхала до рідного будинку, Надійка відчула, як серце в грудях почало битись швидше. Вона тримала Ендрю за руку, відчуваючи суміш хвилювання і тривоги. Ендрю, відчуваючи її напругу, ніжно стиснув її маленьку руку і посміхнувся.

– Все буде добре, Надійко, не хвилюйся, – сказав він, обіймаючи її плечі.

Двері будинку відчинилися, і на порозі з’явилася Ольга. Її очі наповнилися сльозами, коли вона побачила свою доньку. Вона стояла нерухомо, не вірячи своїм очам, а потім швидко спустилася по сходах до них.

– Надійко! Ти жива, ти зі мною! Надійко! – вигукувала Ольга, обіймаючи доньку з такою силою, ніби боялася, що вона знову зникне.

Надійка обіймала її так само міцно, не стримуючи сліз. Вона притиснулася до мами, відчуваючи знайоме тепло і безпеку, яких їй так не вистачало всі ці роки.

– Мамусю, я так сумувала за тобою, – плакала Надійка, притискаючись до Ольги.

– Я теж, моя маленька, я так сумувала за тобою, – відповідала Ольга, гладячи її по голові і обличчю. – Ти тепер вдома, все буде добре.

Ендрю стояв поруч, спостерігаючи за цією сценою, і відчував, як його серце наповнюється радістю. Він знав, що цей момент залишиться в його пам'яті назавжди.

– Дякую тобі, Ендрю, – сказала Ольга, повертаючись до нього і обіймаючи його однією рукою, поки тримала Надійку іншою. – Ти подарував нам нове життя.

– Це найменше, що я міг зробити, – відповів він, обіймаючи їх обох. – Тепер ми разом, і це найголовніше.

Вони стояли обійнявшись, відчуваючи єдність і силу своєї родини. Цей момент був сповнений любові та надії. Надійка, притиснувшись до мами, відчувала, що тепер усе буде добре, адже вона знову вдома, поруч з тими, хто її любить.