Андрій Васильович Лісовий - Ендрю, Андрій Васильович Лісовий

Продовження розділу 14

З необхідними документами та підтримкою, Ендрю вирушив до Москви. Працюючи під прикриттям (з новим паспортом та посадою помічника військового аташе), він мав доступ до інформації, яку зазвичай було важко отримати. Він зустрічався з представниками влади, відвідував дитячі будинки і поступово збирав інформацію, яка могла привести його до Надійки.

Через кілька місяців напружених пошуків, Ендрю нарешті отримав потрібну інформацію. Надійку перевезли до дитячого будинку в далекому Сибіру. Він розумів, що це його останній шанс знайти її і повернути додому.

Вирушивши до Сибіру, Ендрю відчував змішане почуття надії і страху. Він прибув до невеликого міста, де знаходився дитячий будинок. Місцева влада була здивована приїзду американського дипломата, тому кожний свій крок погоджувала з Федеральною службою безпеки (ФСБ). Працівники ФСБ теж насторожились, але не пустити Ендрю до дитячого будинку не посміли. Вони наказали персоналу «підготувати», тобто реально залякати дітей так, щоб всі вони розповідали як добре їм живеться в Росії та в конкретному дитячому будинку. Хоча ця інструкція була зайвою: діти давно знали, що треба казати при будь-яких відвідинах чужими людьми цього закладу.

Прикриваючись статусом дипломата, він проник всередину дитячого будинку. Директорка закладу, сувора жінка з холодними очима, повела його у велику кімнату, де гралися діти. Ендрю, стоячи на порозі, побачив маленьких дітей, що бігали і сміялися, не підозрюючи про його місію. Його погляд обшукав кімнату, поки він не побачив її. Надійка сиділа в кутку з книжкою в руках, її карі очі були наповнені сумом, який не могла приховати інструкція керівництва. Коли він побачив Надійку, його серце завмерло.

Ендрю підійшов ближче, серце в грудях билося так, що він думав, його можуть почути інші. Він зупинився за кілька кроків від неї і тихо промовив:

– Надійка?

Дівчинка підняла голову, її очі розширилися від подиву. Вона не знала цього чоловіка.

– Привіт, – тихо сказав він, щоб не чула директорка і намагаючись не виглядати надто емоційно. – Мене звати Ендрю. Ти ж з Ірпеня, так? Я прийшов тобі допомогти.

Надійка не відповіла, її погляд був наповнений недовірою, але й надією. Вона звикла до того, що дорослі обманюють, в свої 15 років ця худенька дитина пережила стільки трагедій і обманів, що не довіряла нікому. Але в очах Ендрю було щось інше, щось, що говорило їй, що він справді прийшов, щоб її врятувати. А головне він говорив українською мовою.

Ендрю, нахилившись до Надійки, знову промовив українською мовою, вже голосніше, але кожне слово не мало близьких за звучанням російських відповідників і тому директорка нічого не зрозуміла:

– Надійко, повертаймося додому, кохана  матуся чекає.

Ця проста, але щира фраза не містила слів, схожих на російські, тому була зрозумілою лише для дівчинки, яка відразу відчула рідну мову і довірилася Ендрю:

– Так, я з Ірпеня. Мама жива?

– Я знаю твою маму, Ольгу. Вона дуже тебе любить і чекає на тебе вдома. Вона жива, і ми поїдемо до неї. Але на жаль не зараз. Потрібно узгодити багато документів: ми спробуємо включити тебе у список військовополонених для обміну.

Надійка не могла стримати сліз, вони котилися по її щоках, залишаючи мокрі доріжки. Вона обійняла його, плачучи у його обіймах, кричала:

– Спасіть мене, я дуже Вас прошу! Заберіть мене до мами! Я люблю Україну! Не кидайте мене тут! Я українка! Я Вас благаю!

Ендрю відчув, як її маленьке тіло тремтить, і він обійняв її міцніше, намагаючись заспокоїти.

– Ти моя маленька героїня, – прошепотів він. – Ми зараз же поїдемо додому.

Директорка дитячого будинку, спостерігаючи цю сцену, нарешті зрозуміла, що сталося. Вона розтанула трохи в своєму суворому вигляді, але натомість на її лиці появилась гримаса страху. Вона телефонувала керівництву, мабуть у ФСБ теж. Надійка не відпускала руку Ендрю: вона дуже боялась втратити чи не єдиний шанс знову побачити маму, повернутись в Україну. Щоб не роздувати дипломатичний скандал, після складної бюрократичної процедури, ФСБ дала дозвіл на виїзд Ендрю та Надійці. Незабаром вони покинули цей холодний будинок.

Під час дороги до аеропорту Надійка сиділа поруч з Ендрю, тримаючись за його руку. Вона ще не могла повірити в те, що сталося, але кожен кілометр наближав її додому, до мами, до нового щасливого життя.

Ендрю та Надійка їхали потягом з Польщі, поїзд прибував на залізничний вокзал Львова. Вони стояли в тамбурі, чекаючи виходу, Надійка відчувала, що наближається до рідної домівки. Ендрю тримав Надійку за руку, її очі були широко розкриті від подиву та хвилювання.

Коли вони вийшли на платформу, їх зустріло яскраве світло фотокамер і натовп журналістів, які чекали на них. Журналісти відразу ж почали задавати питання, протягуючи мікрофони ближче до обличчя Ендрю і Надійки.

– Пане Ендрю, як вам вдалося знайти і повернути Надійку? – запитав один із журналістів, тримаючи мікрофон перед обличчям Ендрю.

Ендрю, трохи зніяковівши від уваги, посміхнувся і відповів:

– Це було нелегко, але ми знали, що повинні зробити все можливе, щоб повернути Надійку додому. Я дуже вдячний всім, хто допомагав нам у цьому, особливо нашим друзям та міжнародним організаціям.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍