Маріанна Кіяновська - ДО ЕР. Вибране

сонце, на плечах несу Тяжку, як вічність, золотисту голову, І надить сон мене на манівці… Сльоза ув оці закипає оловом — І застигає каменем в руці… «Закаменію. Це не любов — цемент…»
Закаменію. Це не любов — цемент. Сік мезозою буде мені ячати. І розірветься сон, і прокинусь вщент — Біла й невинна, ніби душа зайчати. Буду тремтіти сіро. Згризу стебло Зимних твоїх обіймів, яких немає. І усвідомлю нас як добро і зло. Це не любов, а камінь. І вже світає… «Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав!..»
Успадкованих сенсів тілесності, Господи, збав! Відчини позостале, хай стану для Тебе водою, Допусти у світи, де світіння — у рік і у трав, І в отої роси, що горить під зорею отою. Не щади мене, не… — хай життя моє всепромине: Так накульгує серце, що важко ступати на ногу. Тож помилуй мене (я воістину знала земне) — І даруй мені смерть і мою попередню дорогу. «Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней…»
Відпозичу борги і наріжу в заплавах тіней, Хай холоне вода, не розлита Богом в озера. Запах яблуні сохне — солодкий, важкий, осінній, — Salva venia dixi et animam meat terra. Буде справжньою пустка, бо справжні дзеркал плероми. Круки колами йдуть; і відлуння — жаске й плескате. Місяць — вершник і пес, на обличчі — сліди судоми. Камінь Рози на дні — хто посміє його розняти? «Як впізнати тебе серед каменів цих…»
Як впізнати тебе серед каменів цих, Що тремтять на узгір'ї, як крила пташині? Предковічні слова — у пісках золотих, І у тій, що у тілі Адамовім, глині. Я кохаю тебе. Я минаю тобі. Я старіюся тихо, поволі, дитячо. І каміння, як крила на спинах горбів, Розбруньковує душу свою янголячу. «Занадто вечір в скронях стугонить…»
Занадто вечір в скронях стугонить, Занадто серце б'ється, бо навіщо Втікач у небо розбиває днища Човнів рибальських в хмарах? Вже за мить Настане інший вечір. Знов і знов Повторюється час і сила страти. І я, іще не навчена питати, Молю у Бога, що таке любов. «Йдучи за сонцем і супроти зір…»
Йдучи за сонцем і супроти зір, Жируючи за табуном на паші, Німіє звір, бо розуміє звір, Що кожна кров спіткає душі наші. Вогнями в ніч вгризаються міста, Спустошені прибулими знізвідки. Їх кінцесвітні спрага й нагота Є одкровенням про пришестя Свідка. «Ріки течуть роками, в водах умивши руки…»
Ріки течуть роками, в водах умивши руки. Камінь якогось бога, сила котрогось права. Б'ються за кусник світу в дикому небі круки, Горло перетискає мертва вода, як слава. Звір захлинеться ніччю, недоковтнувши кисню. Спроба втекти від себе: що там за самотою? Буду тебе любити серцем своїм наскрізно: