Артем Чапай - Червона зона

алебарди на кiнцi довгого древка. Ми просунули трубу на метр, уперли з того боку кiнцем у землю, пiдважили – й ворота знялися з петель i подалися на нас пiд вагою качкiв, якi напирали зсередини. Трубу пiд вагою ворiт i людей боляче рвонуло з рук, перш нiж я встиг її вiдпустити. Я вiдстрибнув, щоб труба, падаючи, не вдарисла по нозi.

– Так їх! – i нашi проскакували крiзь ворота всередину, братки намагалися ловити їх, але нашi виявилися вертляві й висмикували одне одного, якщо хтось потрапляв до рук качкiв. Братки забудовника розгубилися, й молодь розбiглася всерединi по периметру.

Я вiдстав i глянув на свої долонi. Шкiру потягнуло при падiннi труби, долонi тепер пекло, на порiзах лишилась iржа вiд труби, але я подумав, що маю щеплення вiд правцю. На вiдмiну вiд бiльшостi арникiв. Я роззирнувся й пiдняв з землi шматок товстого пакувального полiетилену, витер об штанину, обмотав полiетиленом шкiру й бiльше не думав про бруд.

Я пiдняв очi, шукаючи, куди застосувати себе тепер, i побачив, що пiдтягнулися запрошенi журналiсти. Молодцi, устиг подумати я, не побоялися перейти через стiну. Кiлька операторiв бiгали з камерами, двоє чи троє фотографiв навiть опинилися всерединi за парканом, бiля котловану. Журналісти, які щойно прибули, похапцем розпаковувались, вони бачили, що обiцянi яскравi кадри будуть, лиш треба не пропустити, поки все не скiнчилось. Я побiг уздовж паркану.

Нашi хлопцi, а тепер i дiвчата розбiглися по периметру котлована, вони валили паркан зсередини, вже не тягнучи на себе, а просто навалюючись усiм тiлом i витискаючи секцiї одну по однiй назовнi, й металевi прямокутники падали легко, разом iз не закопаними в землю анти-Т-подiбними опорами. Жiнки, лiтнi чоловiки й тi, хто виявився повільнішим, як от я, обережно допомагали ззовнi, дотягуючи своєю вагою секцiї, якi нахиляли на нас хлопцi й дiвчата з iншого боку.

Здавалося, братки зовсiм втратили контроль над ситуацiєю й тільки безпорадно ходять, розставивши руки, не надто намагаючись перейняти нападникiв, якi проникають на територiю. I тут я побачив Iгоря, вiн залишився ззовнi периметра, як i я. Iгор схопився за похилену секцiю, крайню з тих, що лишалися стояти, до нього пiдскочило двоє браткiв, узяли за ноги й почали тягнути, Iгор скрикнув, i братки вiдпустили його й побiгли захищати наступну секцiю, на яку зсередини стрибали, копаючи ногами, двоє пiдлiткiв. Iгор, на зiгнутих ногах, скрючився там, де його покинули качки, вiн затис руки мiж ногами, i я пiдбiг до нього. Iгор закусив губи, засмоктавши їх усередину, й тихо стогнав. Вiн стиснув ноги, зiгнувся i присiв, тримаючи руки мiж стегнами.

– По яйцях? – на вдиху запитав я.

Iгор енергiйно покрутив головою. Й далi горблячись, вiн дiстав з-мiж нiг лiву руку, правою сильно стискаючи себе за лiвий зап'ясток.

– Ох ти ж… – я вiдчув, як у мене самого холонуть яйця.

Долоня Iгоря була розпанахана до кiстки, я встиг побачити шматки м'яса i щось бiле, потiм Iгор, видно, послабив тиск пальцiв на зап'ясток, бо розрив швидко заповнився яскравою, зовсiм не темною кров'ю, я вiдвернувся i щосили стиснув зуби, кiлька разiв, як пес пiсля бiгу, дуже швидко вдихнув i видихнув носом, щоб прогнати пiтьму з-перед очей.

– Сам винен, – Iгор зареготав. – Треба було зразу вiдпускати.

Вiн зайшовся смiхом, i в мене мурашки поповзли між лопатками. Iгор дивився на свою руку, з неї на землю крапала червона кров i чорнiла в пилюцi, а вiн смiявся i смiявся, менi хотiлося вхопити його за плечi й щосили трусонути, i тут я побачив масивну постать, це був Роман Цюцюра, вiн пiдскочив до Iгоря i з розмаху дав ляпаса по вилицi, над щокою. Iгор захлинувся й нарештi вдихнув повiтря. Тепер його нижня щелепа трусилася.

– До Пферда треба, – сказав Роман.

– Угу.

– Я тебе повезу. Не зомлiєш?

– Н-не п-повинен, – губи Iгоря сильно тремтiли, й вiн закусив нижню.

Роман узяв Iгоря пiд здорову руку, прямо пiд пахвою, й повiв у бiк Валiв по колишнiй вулицi, нинi рiвнiй дiлянцi землi мiж сухими цегляними руїнами. Ззаду я бачив, що Iгор похитується на ходу. Iгор був на пiвголови вищий за Романа, але Роман кремезнiший. Щокiлька метрiв за Iгорем в асфальтовiй пилюцi лишалася матова чорно-червона краплина.

R-23

– Бачила? – запитав я.

– Багато хто порiзався. Куди це вони? – Умiда показала в бiк Романа й Iгоря.

– До якогось Пферда.

– А, – вона кивнула. – Правильно. Ти сам як?

Я простягнув уперед руки, тодi подумав, що це виглядатиме, наче я скаржусь, i вiдсмикнув їх за спину. По-дитячому вийшло, тож я насупився:

– Нормально.

– Покажи, – Умка за рукав витягла мою лiву руку з-за спини, розмотала полiетилен i повернула долоню догори. – Давай iншу.

Вона дiстала з кишенi хустину i, змочуючи її слиною, обережно витерла бруд із ран, щоб дати порiзам закритися. Було волого й прохолодно. Коли Умка схилилася над моєю рукою, я поцiлував її в макiвку.

– Не заважай, – сказала вона.

Я глянув праворуч, де молодi люди без поспiху, методично збивали ногами на землю останнi секцiї паркану. Чулися мiрнi удари пiдошвами по залiзу. I нашi, й качки тепер ходили навколо котловану поволi, втомленi. Бригадир, схожий на лиснючого накачаного щура, голосно розмовляв по гаджету, притискаючи його до вуха. Вiн жестикулював вiльною рукою.

Деякi оператори вiльної преси зняли з плечей камери й роззиралися, шукаючи поглядом колег.

Бригадир закiнчив розмову й махнув рукою пiдлеглим, щось рикнувши. Братки потяглися в його бiк, не чинячи більше спротиву молодi, а тим часом жiнки, лiтнi люди й кiлька маленьких дiтей, приведених смiливими батьками, йшли за братками, скандуючи: «гань-ба». Деякi качки огризалися, нагадуючи загнаних вовкiв. Бригадир зiбрав їх навколо, сам опинився всерединi групи. Пiд крики арникiв «ганьба!» та кiлька протяжних «ура-а-а!» братки забудовника, щiльно ставши плече до плеча, пiшли смугою зачистки прямо попiд роздiльною стiною в бiк КПП. Згори стояли озброєнi бляки, спрямувавши дула автоматiв горизонтально над нашими головами. Смуга зачистки, якою йшли качки, вирiзнялася дещо свiтлiшим старим асфальтом, крiзь трiщини в якому проростали будяки, бо по ньому так рiдко ходили.

Знов почувся свист пневматики, й металопластиковi ворота вiдчинилися, показавши на хвилину сiро-металевi нутрощi пропускного шлюзу. Двоє браткiв обернулись i сплюнули на землю, решта зайшли всередину, тримаючи пiдкреслено рiвно спини й розправивши плечi, не повертаючи голови.

Вiльна преса, знявши вiдступ забудовника, почала спаковувати апаратуру в чорнi чохли.

– Шановна пресо! – махаючи руками, щоб привернути увагу, Умiда пiшла до групи журналiстiв