Артем Чапай - Червона зона

– Сюди, – кивнула Умiда.

Ми пройшли крiзь арку до внутрiшнього дворика, схожого на колодязь. Над нами вiд стiни до стiни двiр перетинали мотузки, на них сушився рiзнобарвний дитячий одяг. Вгорi над нерiвною цегляною кладкою, з якої лущилася побiлка, виднiв квадрат неба. Завдяки вогкiй темрявi внизу, небо здавалося глибоко-синiм.

Праворуч стояла машина марки «Жигулi» зi спущеними шинами та потрiсканою, колись блiдо-жовтою фарбою на капотi й даху. На даху авто сидiла, насторожено дивлячись на нас, плямиста бiло-сiро-жовта кішка. Вона напружилася, готуючись у разi небезпеки тiкати.

– Далi можна або сюди, або сюди, – показала Умiда. – Тiльки без панiки, щоб не вибiгти назад на Межигiрську.

Прямо, дорiжкою завширшки метр мiж двох стiн, могли рухатись уже тiльки пiшоходи. Ми пройшли вперед, Умiда перша, далi Наомi, останнiй я. Повернули праворуч у хвiртку пiд аркою й опинились у наступному дворику, ширшому, проте тут виявилось iще темнiше, бо над нами по залiзних прутах вилися винограднi лози, утворюючи тьмяно-зелену стелю. Тут пахло приємнiше.

– Праворуч – назад на Межигiрську, лiворуч – глибше у дворики, – показала Умiда.

На Межигiрську виводила велика арка, якою могла проїхати машина, а вглиб кварталу вiв тунель завдовжки метрiв десять, завширшки метр i заввишки такий, що менi доводилося нагинати голову.

Наомi дiстала маленьку камеру з сумки, що висiла у неї ззаду на поясi. Дiвчина взяла камеру в долоню, закрiпивши на руцi ремiнцем.

– Iдеальне мiсце для урбан ґерильї, – сказала Наомi, обводячи дворик об'єктивом по периметру.

– Якщо не оточать з усiх бокiв, – сказала Умiда, так щоб це потрапило у вiдео. – Бо тодi це щуроловка.

Наомi опустила камеру, залишивши її прикрiпленою до долонi. Ми пройшли пiшохiдним тунелем, де пахло пральним порошком i сечею, й опинились у широкому дворi. Я вiд несподiванки сахнувся пiсля вузькостi попереднiх закапелкiв. Праворуч навскiс стояла двоповерхова цегляна будiвля, за архiтектурою схожа на старий дитсадок. Над екс-дитсадком надбудували ще два дерев'янi поверхи. По периметру до будинку тулилися дерев'яні сарайчики.

Ми пройшли лiворуч. Мiж чавунних колон однiєї з арок висiла дитяча гойдалка на шнурках.

– Краще туди, – Умiда показала рукою вперед, – подалi вбiк, перш нiж повертатися на вулицю. Якщо треба – можна перечекати мiж сараїв чи забiгти до пiд'їзду. Нашi домовились повiдчиняти всi ворота, пiд'їзди, пiдвали. Ясно?

Ми знов повернули лiворуч i пройшли мiж широко розчинених фарбованих у чорне залiзних ворiтниць. Краї крiпилися до кiлець, забитих усерединi арки мiж цеглою в стiни.

– Знов Ярославська, – сказала Умiда, коли ми вийшли. – Бачите, мiж арками – виноград. Це орiєнтир. Можна з дворiв не повертатися на Ярославську, а вийти на Волоську. Можна i праворуч, на Нижнiй Вал – але якщо бляки йтимуть за нами, то з Валiв. Туди бiгти не треба.

– Тому не панiкувати, щоб не помилитись, – повторив я попередню настанову Умiди. Всерединi у мене щось неприємно вiбрувало, живiт втягнувся.

Ми втрьох повернулися на Межигiрську та приєдналися до решти людей, що поспiшали в бiк Контрактової. Весь iнструктаж забрав двi хвилини.

Забудовники явно готувалися до проблем. Котлован мiж Спаською та роздiльною стiною виявився обгороджений нашвидкуруч зведеним парканом заввишки метра два, з гофрованого лискучо-сiрого листового залiза. Роль опор виконували конструкцiї з арматурин у виглядi перевернутої Т, які просто стояли на землi.

Кiлькадесят мешканцiв сламiв уже були на мiсцi. Ми не могли бачити з землi, що за парканом. Двоє хлопцiв пiдняли третього, тримаючи за литки, той спирався на їхнi плечi, тодi рiзко став на повен зрiст i присiв назад, перш нiж утратив рiвновагу. Його опустили на землю.

– Братки, – сказав хлопець, вiдновлюючи дихання, яке збилося вiд рiзкого руху.

– Скiльки? – запитав один з тих, що пiднiмали його.

– Двадцять, – вiн швидко вдихнув i видихнув. – Може, тридцять.

– Тю.

Ми почули свист пневматики, навскiс лiворуч вiд нас вiдчинилися ворота КПП, з них виїхала крита брезентом вантажiвка, з гарчанням набрала швидкiсть, щоб тут-таки загальмувати бiля ворiт у тимчасовому парканi. З вантажiвки сипонули, гупаючи берцами по розбитому ґрунту, накачанi чоловiки. Вони були в оранжевих накидках будiвельникiв i в оранжевих пластмасових касках. Жерстянi ворота розчинились, i псевдобудiвельники рушили всередину. Вантажiвка, що їх привезла, розвернулась i вже рiзко набирала швидкiсть, поспiшаючи назад у зелену зону. Головного братка я впiзнав, це був знайомий моєму животу бригадир. Вiн нагадував мускулястого накачаного стероїдами бiлого щура з гидко гладкою шкiрою. Я пошукав поглядом веснянкуватого сусiда з Борщаги, але не знайшов.

– Гiп! Гiп! Гiп! – почув я над правим вухом, i повз мене вже бiгли нашi хлопцi. Порiвняно з качками забудовника нашi були на загал дрiбнiшi, у частини обличчя були закритi нашийними хустками.

– Коля, назад! – почув я зойк жiнки бiля себе, голос був дзвiнкий та чистий, я на півсекунди повернув голову – i впiзнав квадратну жiнку, це вона в Кожум'яках спiвала, розвiшуючи бiлизну. Один iз пiдлiткiв, почувши її зойк, зашпортався на бiгу, не впав, пригальмував, обернувся, натягнув хустку вище пiд очi й побiг далi.

– Налiтай, пацани! – крикнув Коля, обганяючи iнших, i поки братки не встигли зачинити бляшанi ворота за собою, з десяток хлопцiв опинилися поруч.

– Вали їх! – почув я знайомий бас, i серед молодi побачив бородатого Iгоря.

Хлопцi кинулися на качкiв у воротах, але тих було бiльше, й качки вiдтіснили наших i замкнули ворота за собою. Нашi розсипалися вздовж паркану, я не витримав i теж побiг уперед, а першi хлопцi вже хапалися за секцiї, щоб тягнути їх на себе.

– Обережно, краї! – почув я за секунду за того, як схопив секцiю разом iз маленьким хлопцем, нi, то була дiвчина з закритим обличчям. – Ай! – скрикнула вона, i я теж вiдчув бiль i встиг вiдпустити лист металу.

Я глянув собi на долонi, посерединi їх перетинав неглибокий кривий порiз. Секцiї з листового металу мали вгорi зазубрини. Ми з дiвчиною в шийнiй хустцi розгублено стали попiд парканом, не знаючи, що робити далi.

Тим часом десяток наших напирали на ворота поруч. Братки зсередини стримували їх.

– Розiйдись! – гукнув один iз хлопцiв тим, хто стояв перед воротами.

Вiн iз двома iншими нiс довгу iржаву трубу, на кiнцi якої тримався на болтах дорожнiй знак «зупинку заборонено». Ще кiлька наших зрозумiли задум i вхопили трубу. Її кiнець, разом зi знаком, просунули пiд бляшанi ворота, я пiдбiг, нахилився по трубу й бачив, як братки забудовника вiдстрибують, щоб їх не вдарило по ногах. Знак «зупинку заборонено» на трубi нагадував лезо