Артем Чапай - Червона зона

Я звернув увагу на одну журналiстку, це була дiвчина рокiв двадцяти п'яти, не бiльше, з густим шаром макiяжу. Молода журналiстка покусувала губи, хоча намагалася не виказувати страху перед нами. Вона перебувала в червонiй зонi, поруч жодного бляка, тепер i братки забудовника пiшли. Дiвчина вагалася, проте поплескала свого оператора по плечу, гладкий чоловiк щось буркнув i пiдкреслено знехотя взявся знов розпаковувати вже зачохлену камеру. Ще кiлька операторiв зробили те саме, але бiльшiсть, чоловiк сiм, не виймали технiку. Троє фотографiв iз камерами на грудях – це було навiть комiчно – стояли поруч в однакових позах, схрестивши руки, виставивши одну ногу вперед, й дивилися спiдлоба. Фотографи не бачили один одного, тому не усвідомлювали, наскільки схоже повелися.

– Ми хочемо нагадати, – сказала Умiда в кiлька об'єктивiв, що нацiлилися на неї. – Вiсiмнадцять рокiв тому компанiя-адмiнiстратор GEE-17, яка нинi називається Грiнiнвест, сама привезла з червоної зони Єревану пiвтори тисячi вiрменiв. Вiрмени добудовували цю стiну, – Умка показала на роздiльну стiну за спинами операторiв, – коли мiсцевi вiдмовилися. За це вiрменам було обiцяно квартали безпосередньо поряд зi стiною. Ось цi, якi нинi зрiвняно з землею, – Умiда зробила широкий жест у бiк цегляних руїн.

Позад Умiди ходили молодi люди – як вiрмени, так i кожум'яцькi – а також вiрменськi жiнки й кiлька лiтнiх чоловiкiв. Серед них був i Азат. Вiн, разом iз жiнкою рокiв п'ятдесяти, на вигляд базарницею, нiс у бiк котловану секцiю листового залiза.

– Квартали тодi були закинутi, – Умiда поспiшала, бо один з операторiв опустив камеру й вiдступив. – Мешканцi самотужки возили воду, купили дизелi для електрики. I тепер Грiнiнвест забирає їхнi квартали, нищить будинки! Ми не дамо! – у неї не вийшло завершити ефектно, вона зiрвалась на крик.

– Забирайте свiй паркан! – крикнула жiнка, яка несла металеву секцiю з Азатом, i штовхнула свiй край усередину котловану. Азат вiдпустив свiй бiк, i лист металу, торохкочучи й перевертаючись, покотився на дно ями.

– Закопайте котлован! – гукнув один з пiдлiткiв.

– Забирайте свiй паркан! Закопайте котлован! Забирайте свiй паркан! Закопайте котлован! – скандували кiлька людей, решта пiдхопили, й арники вигукували це, поки йшли по новi секцiї, а тодi кожну з них скидали на дно котловану.

Цi дiї знiмав уже тiльки один оператор вiд вiльної преси. Повний чоловік зняв був камеру з плеча, але бiля нього стояла молода журналiстка з густим макiяжем, вона щось гаряче доводила колезi. Оператор знизав плечима, знов пiдняв велику камеру й, не сходячи з мiсця, спрямував об'єктив у бiк, де мешканцi сламiв скидали залiзо з краю котловану вниз.

Ще одним оператором була Наомi, яка ходила поруч iз людьми, що носили металевi секцiї, забiгала наперед i йшла спиною, i лиш останньої митi вiдходила, щоб не впасти, i проводжала маленькою ручною камерою секцiю в польотi.

Четверо хлопцiв несли секцiю за кути, гнучкий лист металу провисав мiж ними, хлопцi йшли в ногу пружним кроком, лист ритмiчно вигинався i спiвав вiд напруження металу: «вввiуууу, вввiууу, вввiууу», а тодi хлопцi з криком «ааааа-ах!» розбiглись i щосили штовхнули металеву секцiю горизонтально вперед, вона пiвсекунди летiла вперед на потоцi повiтря, а тодi один з кутiв загнувся донизу, металевий лист рiзко змiнив напрям польоту, миттєво втратив висоту i, вдарившись сторч об камiння на днi ями, завмер вертикально, вагаючись, у який бiк упасти, вiн iще секунди три лунко гудiв, вiбруючи, аж поки не лiг на глину з легким «пххх».

– Їдуть! – почув я дзвiнкий жiночий голос i обернувся на крик.

– Їдуть!

По Костянтинiвськiй наближалося два, три, чотири гусеничних тягачi, кожен iз двома вiдкритими довгими причепами, машини з'являлись одна по однiй з-помiж будинкiв Верхнього Валу й повiльно, iз двигтiнням сунули на нас мiж руїн. Земля вiбрувала пiд важкими махинами так, що менi залоскотало стопи. Гусеницi переднього тягача нацiлилися просто на нас, арники розступалися по обидва боки, потiм машина забрала лiворуч i пiшла вздовж котловану на вiдстанi в кiлька метрiв, аж поки обидва причепи не стали паралельно до краю ями. У причепах лежав завантажений брудний пiсок, перемiшаний iз глиною, з куп де-не-де стирчали мокрi округлi каменюки. В кабiнi першого тягача свiтилася задоволена пика далекобiйника, колишнього професора соцiальної iсторiї Валерiя Цюцюри.

– Ближче не можу! – Валера крикнув з кабiни вниз крiзь шум двигуна, тодi почухав ручищею кучму кучерявого темного волосся, опустив руку на важiль i рвонув на себе. Обидва причепи озвалися рiзким металевим скреготом, потiм щось нiби трiснуло, i платформи причепiв перехилилися в бiк котловану, з них на землю посипався пiсок, вiн шарудiв несподiвано гучно, часом об край металевого днища причепiв гуркотiли каменi, вони перевалювались, падали вниз i глибоко провалювались у пiщану купу, яка росла на краю й частково стiкала вниз у котлован. Коли весь пiсок зсипався, Валера рвонув на себе iнший важiль. Тягач затремтiв дрiбнiше й за три секунди стих. Валера вiдчинив навстiж дверцята i спустився з кабiни по металевiй драбинi. У правiй руцi вiн стискав велику сокиру. Дерев'яний держак був темно-коричневий від віку, металева частина – напiвiржава й масивна.

– Гля, це той самий, – сказав оператор журналiстцi з густим макiяжем. Дiвчина двiчi кивнула.

– Ближче не мiг, – повторив Валера, зiстрибнувши з останньої сходинки на землю. – А то йоххнусь туди наххухх.

Вiн показав рукою з сокирою на тягач i зробив жест у напрямi дна котловану.

Валеру впiзнали й решта операторiв i фотографiв, усi кинулись похапцем розчохляти сховану апаратуру.

– Лопати в кабiнi, – сказав Валера Умiдi.

Умка кивнула й обернулася до мене:

– Антончику, залiзь поскидай. Будь ласка, – додала похапцем i поклала долоню менi на плече, нiби просячи пробачення.

Я полiз по металевiй драбинi, зайшов у знайому простору кабiну. Там за сидiннями, на пiдлозi валялося штук сорок лопат. Держаки були всi рiзнi, лопати було поскидано неакуратно, i їх купа сягала менi до пояса.

– Бережись! – крикнув я, викидаючи крiзь дверцята першу лопату.

Люди внизу розступились, i я помiтив, що кiлька об'єктивiв спрямовано на мене. Я нахилявся, брав лопати одну за іншою й намагався кидати всi в одне мiсце. Кинув кiлька лезами донизу. Одна вдарилась об землю i вiдскочила далеко вбiк, змусила якогось хлопця вiдстрибнути. Я став кидати лопати горизонтально, тепер вони дзенькали й лишалися лежати, де впали. Доки я закiнчив, був геть мокрий i збився з дихання. Чого, питається? Вони ж