Солен Ніра - В обмін на кохання, Солен Ніра

Глава 26

Ранок перед весіллям почався ідеально — якщо під «ідеально» мати на увазі крики кухарки, що зник головний торт, і гавкіт собаки з іменем Леопольд, який тікав парком із каблучками, прив’язаними до нашийника.

— Хтось знову залишив двері до комори відкритими! — волала кухарка, в розпачі тримаючи кремовий шпатель, як зброю. — Торт пішов гуляти! САМ! Він мав вистояти ще вісім годин!

— Ну, хоч хтось тут гуляє без охорони, — прокоментувала Белла, намагаючись не зіпсувати зачіску.

— Я не жартую! Він важив п’ять кілограмів! Я бачила, як двоє офіціантів тягнули його, ніби це саркофаг Наполеона! — додала кухарка.

Я стояла в центрі хаосу у шовковому халаті, дивлячись, як одна з служниць ганяється за собакою Леопольдом через газон, а журналісти вже знімають це як «ексклюзивне закулісся весілля року».

— Це точно не той ефект, який ми хотіли, — зітхнула я. — Хіба що весілля П’єро та Бомбарда.

Лукос з’явився в дверях, підтягуючи манжети сорочки.

— Каблучки ще є?

— Є. У Леопольда. Поки що, — кивнула я у бік собаки, що з ентузіазмом закопував щось біля фонтану.

— Я сам їх зроблю, якщо треба, — буркнув він.

— Якщо не знайдемо каблучки, я просто одягну кухонне кільце для серветок, — відповіла я. — Або хомут із пір’їнками з учорашньої фотозони.

І саме в цей момент повернулась мама. Моя. З наплічником, капелюшком «альпійська пастушка» і обличчям, яке казало: «Я їх усіх поховаю, а потім ще й чай заварю».

— Що це за цирк? — озирнулась вона, побачивши пса з каблучками, фату на дереві і офіціантів, що тримають величезну фігуру наречених із марципану.

— Це репетиція, — сказала я.

— Чого? Апокаліпсису?

І тут з’явилась леді Естель, з новою чашкою чаю і тим самим виразом обуреної вічності.

— Пані Марта. Ваш пес викрав наші каблучки.

— Ваші каблучки викрали мою дитину, — спокійно відповіла мама.

— Ну все, — видихнула я. — Пора писати книгу. Назву її “Саботаж, собака і весілля”.
Початок церемонії обіцяв бути елегантним. Гості в мереживі й атласі, струнний квартет із сусіднього містечка ніжно грає «Канон» Пахельбеля, голуби мирно сидять у золотих клітках, чекаючи на своє звільнення.

— Все, це наш момент, — прошепотіла я Беллі-сестрі, яка мала нести подушечку з каблучками. Каблучки, до речі, чудом знайшли у собачій будці під ковдрою.

— Я горда за тебе, — відповіла вона, і ми рушили до арки, де вже стояв Лукос, мов грозова хмара в костюмі Gucci.

І тут усе пішло не так.

Першим впав голуб.

Ні, не з неба. Він випав із клітки, прямо на поділ плаття однієї з тіток. Вона закричала, підскочила — й перекинула вазу з квітами на скатертину з торту (той, новий, екстрено спечений). Пес Леопольд, як за командою, кинувся лизати солодке з підлоги. Один із скрипалів наступив на свій інструмент, той видав звук, схожий на крик дельфіна в депресії.

— Господи, — тільки й встиг сказати Лукос, перш ніж…

Грим.

Бум.

ПАФ!

І на арку впала… тітонька Альбіна. Вона хотіла сфотографувати все з драбини, але драбина не витримала. Разом із нею впала і тканина, і квіти, і голуби — тепер уже не мирні, а явно обурені.

Преса ледь не аплодувала. Камери клацали так швидко, ніби ми на червоній доріжці в Каннах. Один журналіст кричав:

— Це найкраще весілля з усіх, що я знімав! Такого ще не було!

А тоді, серед хаосу, з’явилася Софі. У чорному, як драма. Підійшла до арки вцілілого кутка, подивилася на всіх і проголосила:

— Це весілля — фікція! Вона — не Селеста!

— Дякую, Софі, — сухо сказав Лукос. — Але з гостей я тебе вже викреслив.

— Ти мене виженеш?! Через цю аферистку?

— Через те, що в тебе рот працює швидше за мізки.

Він розвернувся до мене. Я стояла в зіпсованій сукні, з кремом на підборідді (непоганий крем, до речі) й очима, повними рішучості… і жаху.

— Церемонії не буде, — спокійно сказав Лукос.

— Що? — хором запитали всі.

— Ми перенесемо її. У… більш тихе місце. Без преси. Без драбин. Без Софі.

Преса в екстазі. Заголовки вже пишуться самі:

«Скандал на весіллі року: замість “так” — торт у фонтані!»

«Хто ця таємнича наречена? Справжня Селеста чи… хтось інший?»

«Пес-герой чи саботажник? Леопольд у центрі весільної драми!»

А я стояла в обіймах Лукоса, з кремом у волоссі, і думала, що це, мабуть, і є щастя.

Трошки липке, трохи безглузде, але справжнє.
Скандал гримів, як грім серед ясного неба.

— Це весілля — фікція! Вона не Селеста! — вигукнула Софі, вриваючись у центр подій. В обличчі — злість, у голосі — тріумф, ніби вона тільки-но виграла війну.

Лукос не здригнувся. Він стояв біля мене, мов колона з каменю, очі спокійні й небезпечні.

— Досить, Софі, — сказав він низько. Голос — рівний, холодний, але в ньому вібрувала сила. — Ти сказала більше, ніж мала право. Йди звідси.

— Що?.. Ти не розумієш, вона…

— Я знаю. — Він зробив крок до неї. Один. Цього вистачило, щоб Софі інстинктивно відступила. — І попри це я зроблю свій вибір. Не ти. Не моя мати. І не чиясь гординя.

Леді Естель спробувала щось вставити, але Лукос навіть не подивився в її бік.

— Церемонії не буде, — оголосив він. — У нас інші плани.

— Лукос… — прошепотіла я.

Він взяв мене за руку. Сильно, надійно.

— Ти зі мною?

Я кивнула. Ні слова більше не було потрібно.

— Преса отримає своє шоу. А ми — своє життя, — додав він. — Без брехні. Без ролей. Тільки я і ти.

Він подивився на репортерів і коротко, мужньо оголосив:

— Весілля скасовано. Все інше — не ваша справа.

І повів мене геть. Мов генерал, що веде королеву крізь поле битви.

За нами — хаос. Попереду — свобода.
Ми втікали. Не як злочинці — як змовники у великій романтичній справі.

Лукос відкрив дверцята розкішного чорного автомобіля, ніби це був портал у паралельний світ. У той, де не було скандалів, камер, Софі з дикими очима і леді Естель, яка кричала про зруйновану репутацію.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍