Солен Ніра - В обмін на кохання, Солен Ніра

Я не думала, що колись скажу це вголос, але… я почала звикати до камер. Ну, майже. Вони все ще лізли в обличчя, мов намагаючись сфотографувати не тільки мої очі, а й саму душу. Преса була всюди — як гієни біля весільного торта, який навіть не встигли розрізати. І хоч ми з Лукосом уже повернулися з маленької церкви в горах, пекло тільки починалося.

— Вони ж нас зʼїдять, — пробурмотіла я, ховаючись за фіранкою й поглядаючи на журналістів, які обсіли браму.

— Хай тільки спробують, — почула я знайомий голос.

Селеста стояла в дверях, наче щойно вийшла з салону: сонцезахисні окуляри, шовкова хустка на шиї, усмішка голлівудської актриси. Вона не виглядала винною, принаймні не на перший погляд.

— Приїхала на вогнище? — я зняла фіранку й вийшла назустріч.

— Ні, я прийшла поливати бензином, — жартівливо відповіла вона. — Якщо вже ми з тобою влаштували найгучніший весільний скандал року, давай хоч зробимо з цього шоу.

Вона подивилась на мене так, наче ми збирались знову мінятися місцями. Але цього разу — офіційно, з мікрофонами.

Нас обох посадили на лаву перед фасадом маєтку, як королев на трон. Мікрофони, диктофони, телекамери, прямі ефіри — я навіть не знала, куди дивитися.

— Отже, — почав якийсь надто серйозний репортер, — скажіть, будь ласка, як вам вдалося організувати весілля, якого… не було?

— Насправді було два весілля, — усміхнулась Селеста. — Одне фейкове — у маєтку, друге справжнє — у горах. Ми просто переплутали сценарії.

— Типова дівоча плутанина, — підкинула я. — Знаєте, буває: ти приходиш на весілля, а раптом виявляється, що ти — наречена.

— То ви справді обмінялися життями? — запитала інша журналістка.

— Ну, майже, — я підморгнула. — Але без контрактів і викрадень. Просто зустрілися в парку, я впала обличчям у чиюсь цукрову вату…

— І вирішила, що саме ця дівчина має вийти за мого нареченого, — додала Селеста. — Дуже логічно, правда ж?

— Але навіщо? — не вгамовувався хтось із натовпу.

— Щоби не виходити заміж. І щоби… закохатися. — Я глянула в обʼєктив камери і відчула, що раптово мені байдуже, як я виглядаю. — Вийшло ідеально. Усі щасливі. Ну, майже всі.

— А Софі? — пролунало питання, і натовп стих.

— Софі отримала нову роль: головної героїні нової драми. Чекайте на серіал, — відрізала Селеста з усмішкою, яку я точно запозичу на майбутнє.

Ми ще довго відповідали на запитання, сміялись, розповідали абсурдні моменти з підміною, фальшивим весіллям, кухонною панікою та втечею на джипі Лукоса в зіпсованій сукні.

А потім, коли всі розійшлися, я зітхнула.

— Ну що?

— Та ми просто зірки реаліті-шоу, Белло, — сказала Селеста. — Але цього разу, здається, з хепі-ендом.

І я не могла з нею не погодитись.

Епілог.

Життя, як виявилося, не піддається сценаріям. Воно не завжди йде за планом, але іноді — як от у моєму випадку — це навіть на краще. Я приїхала до чужого маєтку, видаючи себе за іншу людину. Хотіла швидко заробити гроші, врятувати маму, втекти. І втекла — тільки не від них, а до себе справжньої.

Тепер я — Белла, яка більше не ховається за чужим імʼям. Дружина Лукоса — так, того самого чоловіка, якого мала уникати всіма силами.

Він досі той самий — мовчазний, різкий, іноді дратуючий… але мій.

І в його мовчанні я тепер чую більше ніж у багатьох чужих словах.

Марта (моя мама) ще довго не могла змиритися, що її дочка «увійшла в лігво аристократів», як вона казала. Але потім Гектор пригостив її коньяком з родинного льоху, а Белла (сестра Лукоса) подарувала їй власну шовкову хустку, і мама трохи заспокоїлася. А потім знову понервувала, коли побачила мене у вечірній сукні вартістю як її квартира. Тепер вона регулярно з’ясовує з леді Естель, яка з них краще виховала свою дитину. Це їхній новий спорт.

Селеста? Вона щаслива. Її батько — не дуже, але він сказав, що радий, що «та клоунада» нарешті скінчилась. Селеста тепер живе у Лондоні, ходить на курси з акторської майстерності та веде TikTok з серією «Як уникнути шлюбу за домовленістю». Відео з цукровою ватою стало вірусним.

Софі… Що ж, її я бачила востаннє на обкладинці якогось глянцю, де було написано: «Зраджена, але не зламана». Думаю, вона все ж знайде когось. Можливо, менш впертого за Лукоса. Можливо, більш терплячого.

А ми з Лукосом? Ми живемо просто. Ну як «просто» — він будує школу в горах, я — допомагаю з її дизайном і вчуся варити каву на відкритому вогні. Ми щоранку п’ємо каву в тому самому будинку, куди втекли з весілля. У нас усе ще є проблеми, суперечки, сміх і гучні обійми. Але тепер у нас є ще й каблучки, сміливість говорити вголос, і щастя — не ідеальне, але щире.

Я більше не граю роль. Я — Белла.

І ця історія закінчується саме так, як і мала би.

Зі мною. І з ним.

Кінець.

Кінець