Ліана Меко - Хибні мрії, Ліана Меко

- А що з твоїм айфоном? – Холодно поцікавився, ніби це єдине, що його зараз цікавило.

- Його вкра ... - Почала Кіра і раптом запнулася. Вона хотіла розповісти Андрієві правду. Телефон вкрав цей нестерпний негідник, що зводить її вже добрих п’ять років і одним тільки своїм існуванням отруює їй життя. Але варто тільки подумати про Ігоря і до почуття провини дивним чином стало приплітатися несподіване почуття сорому. Наче вона зрадила Андрія. Наче варто їй лише вимовити вголос ім'я Ігоря, і Андрій усе зрозуміє. Варто лише сказати, що цей хлопець силоміць забрав її телефон, як Андрій побачить, ніби наяву те, що сьогодні сталося. І той поцілунок і ту її реакцію, що не піддається поясненню. – Я його втратила. - Вголос промовила дівчина і нервово ковтнула.

- Втратила? - У голосі стільки скепсису. Наче він щось відчуває, бачить її наскрізь. – Де? Давно?

– Сьогодні. Не знаю. Здається, на тренуванні він ще був. - Брехня дається дивно легко і Кірі хочеться себе сильно вщипнути. Що вона і робить.

- На тренуванні. - Фиркає Андрій, видаючи все своє зневажливе ставлення до обраного нею виду спорту. – Напевно, його там і вкрали. Ти дзвонила на нього?

- Ні, не дзвонила. Його не вкрали. Я три роки ходжу туди і…

- Я зателефоную. - Перебив Андрій, яка почала було захищатися Кіру і відключився.

Кіра охнула і подивилася в телефон. Вона ідіотка. Чому вона сама не здогадалася зателефонувати на свій номер? Зараз Андрій подзвонить, і цей гад наговорить йому чортзна що. Або навіть скаже…

Ні. Ні. Ні. Треба заспокоїтись. Взяти себе в руки. Навіщо це йому? Навіщо говорити, що він її цілував?

«Та для того, - раптом ніби очманілий закричав внутрішній голос, - щоб розтоптати тебе в черговий раз! Принизити. Очорнити. Зіпсувати твої стосунки. Покарати за розбитий телефон та видалення з тренувань. Він тебе ненавидить!»

Кіра схопилася зі стільця і ​​заметушилась по кімнаті, заламуючи собі руки. Це кінець. Андрій і так на неї злий. Але якщо Ігор щось скаже, а може, навіть ще й навигадує зайвого, Андрій не пробачить. Не зрозуміє.

Коли задзвонив неприємною стандартною мелодією телефон, Кіра здригнулася і, здається, мало не знепритомніла від напруження і страху, що сковував грудну клітку.

– Алло. - схопивши трубку, швидко відповіла дівчина.

- Якийсь придурок знайшов твій телефон. - Без передмов сказав Андрій, і Кіра полегшено видихнула: якби Андрій щось дізнався, він говорив би з нею інакше. – Біля гуртожитку училища… Що ти робила біля гуртожитку, Кіро?

Сталевий тон змусив Кіру знову напружитись і завмерти. Думки в голові гарячково закидались, намагаючись придумати і видати гідну відповідь, але Кіра лише незручно замичала:

- Я… мм… ну. Я не була там. - Видала дівчина на видиху. – А що за хлопець? Що він сказав? - Кіра в очікуванні навіть затамувала подих, боячись поворухнутися і готуючись все-таки зомліти, якщо Андрій скаже, що це був Ігор, і що він все знає.

- Не знаю. Якийсь ідіот. Сказав, що знайшов твій телефон і віддасть його особисто в руки господині. – невдоволено промовив Андрій. – Щось у цій історії мені не подобається, Кіро. Мені здається, що ти щось недомовляєш.

– Ні. Що ти, Андрію. - Запротестувала Кіра, занадто різко, як для ні в чому не винної особи. - Я не збагну, як він міг опинитися біля гуртожитку. Правда. Це якась помилка. Я зараз сама зателефоную і все з'ясую. Я передзвоню тобі, гаразд?.. Андрію?

З трубки долинало мовчання. Кіра навіть перевірила екран, чи не вирубився телефон, і чи не поклав Андрій слухавку знову. Але виклик продовжувався. Хлопець просто мовчав та роздумував. Мабуть, прикидав, наскільки можна довіряти його жахливій брехливій дівчині. Якщо він її покине після всього цього, матиме рацію. Вона огидна.

- Добре. - Нарешті промовив Андрій і Кіра полегшено видихнула.

- Слухай, давай завтра побачимось, га? Сходимо кудись. Я… - Кіра запнулася, не знаючи, що запропонувати, як загладити почуття провини, що мерзенними колючками вп'ялося в живіт зсередини. Тому вона вирішила сказати правду. Вперше за сьогоднішній вечір. – Я відчуваю провину за те, що не виконала своєї обіцянки і не пішла з тобою на день народження. Що мені зробити, щоб ти не злився? Скажи, і зроблю.

– Все нормально, Кіро. - Втомлено промовив Андрій і з гіркою усмішкою додав. - Я звик.

- Мені дуже дуже шкода. Правда, Андрію. Вибач. - Виправдовуватися Кірі не хотілося. Вона знала, чому не могла піти. Андрій знав. Сенс щось говорити? По колу повторювати одні й самі виправдання. Це її життя. Андрій не може прийняти її такою, якою вона є. І їй залишається лише вибачатися час від часу.

Він - із тих чоловіків, що хочуть бачити поряд із собою жінку не як окрему самостійну особистість, а як доповнення до себе. Так живуть його батьки і так хоче жити він сам. Тільки такі ролі подружжя вважає нормою та зразком.

- Гаразд. Бувай. – сухо попрощавшись, Андрій відключився.

Кіра зітхнула і набрала номер телефону. Витріщилася на цифри в нерішучості. Вирішила, що хоче пити. Сходила на кухню, попила води. Заодно поїла морозива. Мозок утомився, йому потрібна глюкоза – пояснила сама собі. Вмилася. Розібрала рюкзак, відправила спортивні речі у пральну машину. Зрештою, зрозуміла, що просто тягне час.