Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

зморщок. Змінились її очі: в них не стало менше сіруватої зелені, зате стало менше впевненості й адреналіну. Її волосся вишневого кольору, таке темне, що здебільшого видавалося чорним, було коротко підстрижене з косою чуприною; ця зачіска пом’якшувала досить жорсткі обриси її обличчя, що мало форму серця.

Принаймні так колись сказав Рейчел один продюсер, умовляючи її не лише підстригти, а й випрямити волосся. До тієї розмови воно завжди падало їй на плечі, довге та скуйовджене. Але продюсер, розпочавши свою критику з «не ображайся» — слів, що завжди передували чомусь образливому, — заявив їй: «Тобі дечого не вистачає для вроди, та камера цього не знає. Камера тебе любить. А тому тебе починає любити й наше начальство».

Той продюсер, ясна річ, був Себастьяном. Вона була такої високої думки про себе, що вийшла за нього заміж.

Поки вони з Браяном гойдалися на танцювальному майданчику, вона усвідомила: він незмірно кращий за Себастьяна. Кращий у всьому: гарніший, добріший, кращий співрозмовник, веселіший і розумніший, хоч і намагається приховати цю частину своєї особистості, тоді як Себастьян завжди її перебільшував.

Але, знов-таки, нікуди не поділося питання довіри. Себастьян, звичайно, був покидьком, але він був справжнім покидьком. Таким покидьком, що йому не здавалося, ніби це треба приховувати. Себастьян не приховував нічого.

З іншого боку, вона не знала, що в неї останнім часом із Браяном. Відколи він повернувся з поїздки, вони поводились одне з одним із моторошною ввічливістю. Вона нічим не могла підкріпити своєї недовіри, тож не наполягала на розв’язанні проблеми. А його це, схоже, влаштовувало. Та все ж вони обходили одне одного у квартирі, наче банки із сибіркою. Різко зупинялися під час розмов, щоб, бува, не бовкнути чогось такого, що може призвести до конфлікту, — про його звичку залишати на спинці ліжка вчорашній одяг, про її схильність не міняти туалетний папір, якщо від нього на картонці ще залишається один квадратик, — та вкрай обережно добирали слова. Невдовзі вони взагалі перестануть обговорювати потенційні джерела напруження, а це викликатиме лише почуття образи. Вони відсторонено всміхались одне одному вранці та ввечері. Проводили більше часу за ноутбуками чи телефонами. За останній тиждень вони кохались один раз, і то була плотська версія їхніх відсторонених усмішок: щось в’язке, мов вода, та інтимне, як реклама поштою.

Коли пісня закінчилась, уся компанія заплескала в долоні, кілька людей засвистіли, а Мелісса постукала виделкою по своєму винному келиху й закричала: «Цілуйтеся! Цілуйтеся!», доки вони не піддалися.

— Наскільки ніяково тобі зараз? — спитала Рейчел Браяна, відкинувшись назад у його обіймах.

Браян не відповів. Він намагався зрозуміти, що побачив у неї за спиною.

Коли його пальці розтиснулися, вона повернулася й вийшла з його обіймів.

До зали ввійшов чоловік. Трохи за п’ятдесят, із довгим сивим волоссям, зібраним у хвіст. Доволі худий. Одягнений у сіру безформну спортивну куртку поверх блакитно-білої гавайської сорочки та темні джинси. Шкіра в нього була жорстка й засмагла. Блакитні очі — такі ясні, що здавалося, ніби вони палали.

— Браяне! — Він розкрив обійми.

Браян швидко перезирнувся з Калебом — так швидко, що, якби Рейчел не стояла за три дюйми від його обличчя, то не помітила б цього, — а тоді його обличчя розпливлося в усмішці і він підійшов до чоловіка.

— Ендрю. — Однією рукою Браян підхопив його попід лікоть, а другою потиснув йому руку. — Що привело тебе до Бостона?

— Виступ у «Ліріку».

Ендрю підняв брови.

— Чудово.

— Справді?

— А хіба ні?

Ендрю знизав плечима.

— Це робота.

Підійшов Калеб із двома напоями.

— Ендрю Ґеттіс ізнову з нами. Досі труїшся «Столі»?

Ендрю вихилив чарку одним ковтком і повернув її Калебові. Взяв у нього другу, вдячно кивнув і обережно надпив.

— Радий тебе бачити.

— Навзаєм.

Ендрю реготнув.

— Справді?

Калеб засміявся і плеснув його по плечі.

— Здається, це сьогодні твоя улюблена фраза.

— Ендрю, моя дружина Рейчел.

Рейчел потиснула руку Ендрю Ґеттісові. Вона була навдивовижу гладенька й навіть витончена.

— Радий знайомству, Рейчел. — Він нагородив її двозначною, зухвалою усмішкою. — Ви розумниця.

Вона засміялася.

— Прошу?

— Ви розумниця. — Він досі тиснув їй руку. — Я це бачу. Блін, та всі бачать. Ця краса, я розумію. Красу Браян полюбляв завжди, але…

— Підіграй йому, — сказав Браян.

— …мізки — це щось новеньке.

— Здоров, Ендрю. — Браянів голос прозвучав дуже легко.

— Здоров, Браяне.

Він відпустив її руку, та очей від неї відводити не став.

— Досі куриш?

— Тільки вейп.

— Я теж.

— Серйозно?

— Не хочеш покурити зі мною на вулиці?

Ендрю Ґеттіс схилив голову набік, дивлячись на Рейчел.

— Як гадаєте, мені варто?

— Що саме?

— Піти покурити з вашим чоловіком?

— А чому б ні? — відказала вона. — Згадати старі часи. Можете надолужити згаяне.

— Гм-м. — Він оглянув залу, а тоді знову глипнув на неї. — Під що ви танцювали?

— «Відколи я на тебе запав».

— Та хто б під таке танцював? — Ендрю обдарував їх обох широкою спантеличеною усмішкою. — Ця пісня безнадійна. Її головна тема — емоційна неволя.

Рейчел кивнула.

— Гадаю, ми намагаємося вдатися до постіронії. Чи метаромантики. Ніяк не можу збагнути, до чого саме. Приємного перекуру, Ендрю.

Він зняв перед нею уявного капелюха й повернувся до Браяна з Калебом.

Вони втрьох попрямували до дверей, але раптом Ендрю Ґеттіс озирнувся та сказав Рейчел:

— Поґуґліть.

— Що?

Браян і Калеб, які вже майже дісталися дверей, помітили, що його з ними немає.

— «Відколи я на тебе запав». Поґуґліть це.

— Знаю, ця пісня має зо дві сотні каверів.

— Я не про пісню.

Браян пішов до них, і Ендрю це відчув. Він розвернувся, зустрівся з Браяном на середині зали, а тоді вони вийшли надвір покурити.

Рейчел дивилась, як вони на вулиці видихають утрьох свою пару. Вони багато сміялись, як найближчі старі друзі, і багато виявляли один до одного незграбну ніжність: били кулаком об кулак, плескали один одного по плечі, штурхались. Одного разу Браян схопив Ендрю за карк і притягнув до себе так, що вони торкнулись одне одного чолом. Вони обидва всміхалися й навіть сміялися; Браянові губи ворушилися без упину, а вони обидва кивали, зрісшись головами, наче сіамські близнюки.

Коли вони розірвали обійми, їхні усмішки на мить померкли, а