Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

застрягла в безнадійній залежності від безсердечної коханої, яка, поза сумнівом, рано чи пізно її знищить. Або коханого — залежно від того, чию версію слухати. Відколи вони вперше потанцювали під цю пісню, їм довелося прослухати більшість цих версій: від Ніни Сімон, від Діни Вашинґтон, від Чарлі Річа, від Джорджа Бенсона, від Ґледіс Найт, від Аарона Невілла й від Мевіс Стейплз. І це були тільки найвідоміші приклади. Рейчел якось пошукала в iTunes і знайшла двісті шістдесят чотири версії. Їх виконували всі від Луїса Армстронґа до Капітана й Теннілл.

Цього року Браян винайняв усю підсобку й запросив друзів. Приїхала Мелісса. Приїхав і Денні Маротта, колишній оператор Рейчел на Шостому каналі; Денні привіз свою дружину Сандру, а Сандра — свою колегу Ліз; зазирнули до них Енні, Дарла й Родні, які, відколи Рейчел пішла, прийняли відступні від «Ґлобу». Калеб прийшов із Хаєю, яка примудрялася мати приголомшливий вигляд у простій чорній бавовняній сукні-футлярі та чорних туфлях без підборів. Її чорне волосся було зібране у високу зачіску, що відкривала вигин її елегантної шиї, а немовля на руках чомусь надавало їй приземленішого й навіть сексуальнішого вигляду. Немовля, до речі, було ідеальне: смаглява краса обох його батьків злилася в дитині з бездоганно симетричним личком, очима кольору теплого мазуту та шкірою кольору пустельного піску відразу після заходу сонця. Рейчел кілька разів помічала, як Браян, зазвичай обачний у таких речах, округлював очі, коли Хая та АБ проходили повз них, схожі на якихось фантастичних пралюдей із міфу творення. На Хаю задивлявся дехто з наймолодших хлопців — останніх стажерів Браяна й Калеба (запам’ятовувати, як їх звати, було безглуздо: коли вона поцікавиться знов, їх уже замінять), — хоча всі їхні приятельки були сліпучо гарні й могли похвалитися пружною, бездоганною плоттю дівчат, яким немає й двадцяти п’яти.

Якогось іншого вечора Рейчел, можливо, відчула б укол ревнощів чи принаймні стимул до конкуренції — блін, ради Бога, ця жінка ж щойно народила, а вже така гарна, що хоч у каталозі спідньої білизни показуй, — та сьогодні вона знала, який у неї добрий вигляд. При цьому вона не виставляла напоказ своїх принад: її образ був елегантний, стриманий і казав усім присутнім, що вона не відчуває потреби рекламувати те, чому Бог надав гарних пропорцій, а генетика й пілатес зберігають дотепер.

Одного разу вони з Хаєю перетнулися біля барної стійки, поки АБ спала в автокріслі біля материних ніг. Через мовний бар’єр вони рідко перекидалися хоч словом, окрім квапливих привітань, а за останній рік вони майже не бачили одна одної, проте Калеб сказав, що Хаїні знання англійської неймовірно покращилися. Рейчел надумала ризикнути й дізналася, що він не перебільшував: Хая тепер розмовляла добре, хоч і неквапливо.

— Як ти?

— Я… щаслива. А як ти?

— Чудово. Як Аннабель?

— Вона… метушлива.

Рейчел позирнула вниз, на дитину, що спала у своєму кріслі посеред вечірки. До цього, у Хаї на руках, вона жодного разу не писнула й навіть не заборсалася.

Хая витріщилася на Рейчел; її прекрасне обличчя було порожнє, а губи стиснулися.

— Дуже дякую, що прийшла, — врешті сказала Рейчел.

— Так. Він… мій чоловік.

— Тому ти й прийшла? — Рейчел відчула, як кутики її рота підіймаються в легенькій усмішці. — Бо він — твій чоловік?

— Так. — Хая спантеличено примружилася. Рейчел стало соромно, наче вона принижувала цю жінку через мовні й культурні бар’єри. — Ти маєш… дуже гарний вигляд, Рейчел.

— Дякую. Ти теж.

Хая поглянула на дитину біля своїх ніг.

— Вона… прокидається.

Рейчел гадки не мала, як Хая це передбачила, та секунд за п’ять Аннабель раптово розплющила очі.

Рейчел сіла біля неї навпочіпки. Вона ніколи не знала, як звертатися до немовлят. Вона роками споглядала, як інші люди взаємодіють із ними, і це здавалось їй неприродним: вони балакали отим дитинним тоном, до якого всі вдавалися хіба що тоді, коли розмовляли з немовлятами, тваринами чи дуже старими та хворими людьми.

— Привіт, — сказала вона Аннабель.

Мала витріщилася на неї материними очима — такими ясними, вільними від скептицизму та іронії, що Рейчел мимоволі здалося, ніби вони її засуджують.

Вона приклала один палець до грудей Аннабель, і мала зімкнула на ньому ручку й потягнула.

— У тебе сильний хват, — зауважила Рейчел.

Аннабель відпустила її палець і поглянула вгору, на дашок свого автокрісла — дещо збентежено, наче здивувалася тому, що він є. Її личко скривилось, і Рейчел ледве встигла сказати: «Ні, ні», перш ніж Аннабель заволала.

Хая, злегка зачепивши плечем Рейчел, потягнулася до ручки автокрісла. Підняла крісло на барну стійку. Вона загойдала крісло туди-сюди, і мала негайно припинила плакати, а Рейчел відчула себе зніченою і необізнаною.

— У тебе дар поводитися з нею, — сказала вона.

— Я… її мати. — Хая знову набула дещо спантеличеного вигляду. — Вона стомлена. Голодна.

— Звісно, — мовила Рейчел, бо їй здавалося, що так і треба було сказати.

— Нам треба йти. Дякую, що… запросили нас на… вечірку.

Хая забрала доньку з крісла та пригорнула до свого плеча так, що щічка малої притиснулася до її шиї. Мати й донька здавались єдиним цілим, неначе в них були одні легені й одна пара очей на двох. На цьому тлі Рейчел і її вечірка здавалися пустими. І дещо понурими.

Прийшов Калеб, щоб забрати автокрісло, рожеву сумку з речами для немовляти й білу муслінову ковдру, а тоді провів дружину з донькою до автівки й поцілував їх обох на ніч. Рейчел, стежачи за ними з вікна, зрозуміла: вона не хоче того, що мають вони. А з іншого боку, зрозуміла, що хоче.

— Поглянь на себе, — сказав Браян, коли хтось (Рейчел підозрювала, що Мелісса) закинув у музичний автомат долар і натиснув на B17, Since I Fell for You, тож вони були змушені потанцювати вдруге за вечір.

Він підняв брови, глянувши на їхнє відображення у дзеркалі на повний зріст на задній стіні, і Рейчел побачила себе впритул. Вона, як завжди, коли щойно бачила себе, здивувалася, що їй уже не двадцять три. Хтось колись казав їй, що всі люди уявляють себе в певному віці, який ніколи не змінюється. Для когось це п’ятнадцять років, для когось п’ятдесят, але це властиво всім. Рейчел уявляла себе у двадцять три. За чотирнадцять років, що минули відтоді, її лице, звісно, видовжилося й набуло нових