Вікторія Хартманн (viktoria hartmann) - На шляху до твого серця, Вікторія Хартманн (viktoria hartmann)

— Що хочеш? — хлопець показує їх мені.

— Лайм, — відповідаю йому. — Не дуже люблю лимон.

— Навіть не любиш лимонад? — запитує хлопець, зачиняючи холодильник. — Це ж така смакота.

— Якщо він тільки з лимону, як це робить моя мама, то ні. Я люблю додавати туди багато апельсинів та побільше цукру.

Даніель нарізає лайм дольками, після чого бере сіль і повертається до мене. Цього разу він не сідає навпроти, а поруч, кладучи дошку з нарізаним лаймом та сільничкою біля нас. Перш ніж почати пити, він прибирає посуд і аж тоді нарешті розповідає, як пити текілу.
 

***

На годиннику була майже четверта ночі, але в моїх очах не було видно ні крапельки сну. Даніель вже давно заснув на іншому боці ліжка, втомлено дихаючи. А я досі не могла заснути через думки в голові.

Тихо підіймаючись з ліжка, я взяла із шафи для одягу сорочку, яка перша потрапила мені до рук, і вийшла з кімнати, по дорозі натягаючи тканину на шкіру. Опинившись на першому поверсі, пішла до кухні, де взяла свій телефон і увімкнула екран блокування.

Нагадування: 2 липня — день народження Христі.

В моїх очах накопичуються сльози. Мені не потрібно було це дурнувате нагадування, тому що я ніколи не забуду день народження найкращої подруги. Ця дата вже давно бігала мені перед очима, змушуючи мене згадувати події минулого літа. До цього дня залишалося більше тижня, а я досі не могла змиритися з тим, що сталося.

Вимкнувши телефон, я пішла до вітальні і сіла на диван. Безсоння вже давно було моїм хорошим другом, тому мені залишалося лише чекати, доки сон сам постукає і зайде до мене в гості. Мій погляд зупинився на роялі. Я не грала на клавішах відтоді, як Даніель вперше мене поцілував. Можливо, треба спробувати знову?

Підходжу до роялю, підіймаю кришку і торкаюся пальцями чорно-білих клавіш. Тихо і важко видихаю повітря з легень, тому що зараз, всередині мене, коїться справжня буря, яка зупиняється моментами напротязі всього року, але потім все одно продовжується.

Сідаю на стілець і починаю грати улюблену пісню подруги «It's Ok — Tom Rosenthal». Я пам'ятаю кожне слівце, але не можу промовити жодного, тому просто граю мелодію, проливаючи сльози.

Скільки ще часу мені доведеться плакати? Скільки сил в мені ще буде, перш ніж з цим буде покінчено?

— Амелія, — тихо промовляє Даніель, торкаючись моїх плечей позаду.

Я продовжую грати, бо майже завершила пісню. Хлопець не заважає і дозволяє мені це зробити, а потім я опускаю руки, кладучи їх на коліна і намагаюся зупинити сльози.

— Амеліє, поговори зі мною, будь ласка. Поглянь на мене. Я не можу дивитися на тебе в такому стані. Мені боляче. Я хочу допомогти, але гадки немаю як.

Я підіймаюся з місця і дозволяю йому відвести мене до дивану, де він вкладає мене, змушуючи лягти на себе. Моя голова торкається його грудей і я міцно обіймаю хлопця, отримуючи обійми у відповідь.

— Моя сестра вигадала «Годину слабкості». В цей час кожен міг розповісти про те, що його турбує і чому боляче в серці. Якщо хочеш, я вислухаю тебе. Я тут. Тільки, будь ласка, не йди від мене. Не зачиняйся в собі. Залишся тут. Зі мною.

Я залишаю поцілунок на його шкірі, збираючись з думками.

Здається, прийшов час для розповіді про моє минуле.