Гевін Френсіс - Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят

знов огорнула темрява. Двері зачинились із брязкотом, наче ми замикали банківське сховище. Я віз контейнер зі стопами до ліфта повз холодильну камеру і кімнату для бальзамування. Знову темрява, і слідом за нею близьке, холодне відчуття кам’яних стін і затхлого повітря. Ми вийшли під свіжі промені північного світла в секційній кімнаті, наче змогли повернулись до життя. «Ми мусимо щось зробити з усіма тими речами, – сказав Гордон, коли ми піднялись нагору. – Не можна лишати їх там, де їх може побачити лише кілька спеціалістів».

У Гранаді я чітко відчув, як ми, люди, надаємо нашим тілам змісту, серйозного або комічного, і підвал теж був наповнений змістом. На полицях були свідчення невтомної інтелектуальної енергії, зібрані за два або три століття: спроби людства пояснити тіло людини для того, щоб вилікувати його від хвороб і полегшити страждання. Крім того, там було відчуття дива: прогулянка катакомбами нагадала мені слова, якими Вірджинія Вульф описала розум сера Томаса Брауна: «Ореол дива оточує все, що він бачить… кімната, до самої стелі заповнена слоновими кістками, давнім залізом, розбитими горщиками, урнами, рогами однорогів і чарівними кулями зі смарагдовим сяйвом і синьою загадкою».[120] Напевно, для декого підвал видався б моторошним місцем, але там, у темряві, були ореоли дива. Я погодився з Гордоном: анатомія надто важлива, надто дивовижна, щоб ховати її або залишати для вузького кола спеціалістів.

Через кілька років після того, як я вперше зайшов у крипту під факультетом анатомії, у залу МакІвена поряд із медичною школою вдерся зловмисник. Спрацювала сигналізація. Вона була під’єднана до відділку поліції, тож на місце пригоди відправили поліцейських із собаками. Втікаючи від собак, порушник знайшов люк у підвал під залою і звідти пробіг тунельним проходом нижче рівня вулиці до катакомб.

Його маршрут згодом вдалось встановити за допомогою відбитків ніг, а також слідів, які він залишив на дверях, коли відчиняв їх. Він біг у темряві, намацуючи кам’яні стіни, і поліцейські собаки наздоганяли його. Перші двері, які він відкрив ногою, вели в стару котельню, і звідти він намацав дорогу до інших дверей. Після численних спроб (про це свідчать сліди від взуття, які потім сфотографували) він відчинив їх і потрапив у підвал під факультетом анатомії. Шукаючи дорогу між рядами скелетів, він у темряві пройшов повз полиці з монстрами й дивовижами, роги нарвала і кістки жирафа, підперті палицею геніталії і розрізану ведмежу стопу. Деякі речі в підвалі він у паніці зачепив руками і перекинув. Біля дверей у кімнату для бальзамування він зупинився, а потім певний час намагався їх вибити. Добре, що йому це не вдалось, інакше він опинився б у холодильній камері з трупами.

За мить до того, коли собаки вже бігли по підвалу і ось-ось мали його наздогнати, зловмисник помітив світло над старим вугільним жолобом. Він підтягнувся й проліз крізь отвір завширшки з труну, після чого зміг повернутись, вибити решітку й втекти. Мабуть, він був дуже спритний – на вулиці він обігнав собак.

Стопа надає одні з найдавніших даних про походження людства, а відбитки ніг – це сліди, які ми залишаємо на своєму шляху. Ми займаємо місце у світі за допомогою ніг; це помітно в таких висловах, як «ступити ногою», «встати з правильної ноги» і навіть «бути однією ногою в могилі». Перші виявлені нами прямохідні кроки були зроблені три мільйони років тому в Лаетолі, але зараз у піску на Місяці є відбитки ніг, які переживуть нас усіх. Можливо, одного дня вони з’являться і на Марсі.

Колись бути лікарем і вивчати анатомію означало збирати частини тіл і зберігати їх у банках; прикріплювати їх до дощок і складати в архівах. Досліджуючи відбитки ніг, вчені продовжують традицію, яка існувала за часів да Вінчі і навіть раніше і яка полягає в увазі до будови тіла і в застосуванні анатомічних знань до основоположних питань буття. У нас досі є підстави бути вдячними цим одержимим колекціонерам-анатомам; усе більше їхніх праць виходить з темряви на світло.

Епілог

Я заповідаю себе землі, щоб прорости травою, яку люблю,

Як я вам буду знову потрібний, шукайте мене під підошвами своїх черевиків.[121]

Волт Вітмен, «Пісня про себе»

Мій кабінет – це переоснащена орендована квартира, розташована на жвавій единбурзькій вулиці. Оглядова кімната розташована зі східного боку: улітку вранці в ній світло й тепло, а взимку вона холодна й кольору сепії. Сталевий умивальник встановлено в одному з кутків під шафами, у яких зберігаються пробірки зі зразками, голки і шприци; в іншому кутку стоїть холодильник для вакцин. За шторою – стара оглядова кушетка, на ній лежить подушка і складено простирадло. На одній стіні висять книжкові полиці, а інші прикрашені анатомічними кресленнями да Вінчі, дошками з оголошеннями й сертифікатами медичних коледжів. Також там є схема міста з позначеною територією, яку ми обслуговуємо, – така собі діаграма міської анатомії, утворена з кольорових автошляхів, річок і другорядних доріг.

Я подорожую тілом, слухаючи легені пацієнтів, перевіряючи роботу їхніх суглобів і дивлячись крізь їхні зіниці, і беру до уваги не лише кожну особу і її анатомію, а й будову тіл усіх тих, кого я оглядав раніше. У кожного з нас є пейзажі, які ми вважаємо особливими: місця, наділені змістом, здатні викликати прив’язаність або благоговіння. Для мене таким пейзажем стало тіло; кожен його дюйм є знайомим і пов’язаним із сильними спогадами.

Уявляти тіло як пейзаж або як дзеркало у світ, який підтримує в нас життя, у центрі міста буває важко. З точки зору географії територія моєї практики досить мала – я можу об’їхати всіх моїх пацієнтів на велосипеді, але зріз населення, який вона охоплює, великий. Вона охоплює вулиці, на яких живуть заможні люди, і будівлі, що вражають своєю бідністю; щільні професійні квартали й студентські гуртожитки. Коли тебе однаково привітно зустрічають біля колиски новонародженого і в будинку для літніх людей, біля смертного ложа, завішеного балдахіном, і в занедбаній квартирі – це рідкісний привілей. Моя професія – це наче паспорт або ключ до дверей, які зазвичай тримають замкненими; я повинен відімкнути їх, стати свідком потаємного страждання і, якщо це можливо, полегшити його. Часто навіть ця скромна мета недосяжна: здебільшого доводиться не ефектно рятувати