Володимир В'ятрович - Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Сьогодні, коли відбуваються потужні зрушення в суспільному сприйнятті минулого, відновлюється інтерес до історії України. Читач може познайомитися з думкою провідних вітчизняних істориків, результатами останніх наукових досліджень та відкриттів. При цьому автори не виконують ідеологічне замовлення, їхні оцінки часом не збігаються, що дозволяє кожному з нас самому виступити суддею в цих суперечках.
• Українське питання наприкінці 1930-х рр.: пакт Молотова — Ріббентропа
• Тотальна війна на винищення: Україна у радянсько-німецькій війні 1941—1945 рр.
• Акт 30 червня 1941 р. — спроба ОУН(б) відновити українську державність
• Непростий вибір союзника: українці між західними демократіями та гітлерівською Німеччиною
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.

Володимир В’ятрович та ін.

Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум’ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Вступ

Книга «Від Рейхстагу до Іводзіми» хронологічно завершує 10-томну серію «Історія без цензури», яка вже рік із вами — нашими шановними уважними та подекуди критичними читачами. Це останнє вагоме слово нашої науково-популярної добірки й водночас прелюдія до нових, позасерійних видань «Клубу Сімейного Дозвілля» та громадського проекту «LIKБЕЗ. Історичний фронт». Минулий рік засвідчив, що історія цікавить українського читача, що його турбують різні періоди та проблеми й що, зрештою, наше минуле невичерпне. Це є показником не лише зростання загальнокультурного інтересу, а й важливості для звичайних громадян історичних тем як запоруки розуміння сьогодення та завтрашнього дня.

Цікавість до минулого на тлі драм та інтриг «високої» й «низької» політики, пропагандистських битв та кризи звичного «післявоєнного» світового ладу зумовлює інтерес до історії Другої світової війни. Багатоступінчаста хронологія, специфіка різних періодів, двоїсті уявлення про агресорів та жертв і ціла низка масштабних трагедій, що фундаментально позначилися на історичній пам’яті кількох народів, — усе це Друга світова війна. Доля нашої Батьківщини в ній є не винятково, але по-особливому драматичною: українці були найбільшим бездержавним народом Європи, який узяв участь у воєнних подіях у кількох частинах світу в складі десятка армій різних держав і територія якого зазнала нищівних руйнувань та стала полем нелюдських експериментів і злочинів тоталітарних режимів. І тоді ж відновився придушений у 1920-х рр. український національно-визвольний збройний рух, той рух Опору, який не вичерпався в 1945 р.

З огляду на всі окреслені проблеми лише академічний історіографічний вступ до цієї книжки мав би становити десь 50 сторінок. Але це науково-популярне видання, і ми поки не можемо дозволити собі таке. Скажемо лише, що на сторінках запропонованої книжки кілька вельми знаних українських істориків виклали сучасний погляд на зазначені проблеми. У виданні використані всі сучасні здобутки української й закордонної історичної науки. Зі списком цих фундаментальних праць читач може ознайомитися наприкінці книжки, якщо йому захочеться продовжити вивчення драматичних подій Другої світової війни. Ми намагалися розповісти про складне просто, але зрозуміло, що догодити всім неможливо. Та й немає потреби: якщо сперечаються історики, то чого очікувати від пересічних громадян? Але підставою для висновків і позиції наших авторів є факти, котрі можна перевірити. Тому ми впевнені в тому, як і що пишемо.

Запрошуємо читачів поцінувати нову працю «LIKБЕЗ». І якщо вона вам сподобається, друзі, шукайте наші наступні, уже позасерійні видання. А їх тепер буде чимало...

Координатор громадського просвітницького проекту «LIKБЕЗ. Історичний фронт» Кирило Галушко

Заручниця геополітики: Українські землі напередодні та на початку Другої Світової Війни (1939 — 1941 рр.)

(Іван Патриляк, Андрій Руккас)

Українське питання в міжнародних відносинах наприкінці 1930-х рр.

Пакт Молотова — Ріббентропа

(І. Патриляк)

З приходом у 1933 р. до влади в Німеччині нацистської партії, лідери якої відкрито декларували необхідність геополітичних змін у Європі, «українська проблема» набула нового звучання в устах європейських дипломатів, політиків і журналістів.

Українське Закарпаття, яке в міжвоєнні роки перебувало в складі ЧСР, стало об’єктом торгів між Німеччиною, Угорщиною, Польщею та Радянським Союзом. Українські політичні угруповання, стимульовані напівофіційними заохоченнями з Берліна, активізували свою діяльність, спрямовану на здобуття автономії Карпатської України, передбаченої чехословацькою конституцією. Побоюючись перетворення Карпатської України на непідконтрольний осередок української державності, протест проти автономізації краю висловили Будапешт, Варшава, Бухарест і Москва.

28—30 вересня 1938 р., під час сумновідомої Мюнхенської конференції, було вирішено долю Судетської області, а вже 21 жовтня А. Гітлер ухвалив рішення щодо остаточного розгрому «залишкової Чехії». Одразу після Мюнхена свої територіальні претензії до пошматованої країни висунули Угорщина й Польща. У контексті цих амбіцій дедалі гострішим ставало питання українського Закарпаття. 8 жовтня 1938 р. Закарпаття було проголошене автономією в складі ЧСР, а 10 жовтня празький уряд оголосив про перетворення Чехословаччини на федерацію трьох державотворчих суб’єктів — Чехії, Словаччини та Підкарпатської Русі (з 3 грудня 1938 р. — Карпатської України).

Динамічні державотворчі процеси, які розгорнулися в Карпатській Україні, стали каталізатором антипольських виступів на території Галичини та Волині. Варшавський уряд дедалі наполегливіше порушував питання про ліквідацію української автономії в ЧСР.

Демонструючи свою всесильність у сфері встановлення кордонів і вирішення долі народів, нацисти 2 листопада 1938 р., під час засідання так званого Віденського арбітражу, частково задовольнили претензії Будапешта, передавши Угорщині південні регіони Закарпаття з найбільшими містами Ужгородом, Мукачевим, Береговим і стратегічною залізницею.

Практично вся європейська дипломатія та преса в листопаді 1938 р. були переконані, що А. Гітлер перетворить залишок Карпатської України на плацдарм для нападу на СРСР. Однак на зламі 1938—1939 рр. події дістали новий, несподіваний розвиток. 6 січня 1939 р. на переговорах міністра зовнішніх справ Польщі Ю. Бека з Й. Ріббентропом було безпосередньо розглянуто українське питання. Й. Ріббентроп заявив, що Німеччина використовувала Карпатську Україну лише для того, аби «заподіяти шкоду росіянам», а «українська проблема», на його думку, була цілковитим «привілеєм Польщі». 26 січня 1939 р., знову відвідавши Берлін, Ю. Бек дістав запевнення від німецьких урядовців у тому, що Німеччина готова віддати Польщі територію України до Дніпра та Чорного моря.

Захоплені ідеями можливого союзу з Німеччиною у війні за українські землі, польські лідери проґавили наближення катастрофи власної держави. Привабливі обіцянки з боку А. Гітлера і його дипломатів були вдалим камуфляжем справжніх намірів нацистів і щодо України, і щодо Польщі. На зламі 1938—1939 рр. німецький канцлер дійшов висновку, що Німеччина сягнула піку своєї мілітарної переваги над іншими державами Європи, тож має скористатися сприятливим моментом для початку війни.

8 березня 1939 р., виступаючи у вузькому колі представників військового командування та партійного керівництва, А. Гітлер наголосив на тому, що до 15 березня має бути ліквідована Чехо-Словаччина, після чого настане черга Польщі. Протягом 1940—1941 рр. А. Гітлер планував здійснити розгром Франції й підкорити Британію. Перспектива війни з Польщею й західними демократіями поставила перед німецькою дипломатією важке завдання — якимось чином нейтралізувати СРСР і змусити Москву не втручатися в європейський конфлікт.

Оскільки проблема Карпатської України була основною перешкодою на шляху до радянсько-німецького порозуміння, рішення щодо майбутньої долі маленької української автономної