Гевін Френсіс - Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят

добре серце й любив випити. У нього була в’яла шкіра, а на носі сиділи товсті окуляри. Колись він працював у поховальному бюро, але з радістю позбувся оксамитових штор, катафалків і квітів, яких неможливо уникнути, коли ти працюєш не лише з небіжчиками, а й з їхніми родичами. Під час війни в Перській затоці він був в армійському резерві і якось сказав мені, що його лякають обличчя загиблих іракців, а не ті трупи, які він бальзамує. Він тримав пляшку віскі в морзі на верхній полиці й пив у пабі під назвою «Копачі могил».

Тіла часто належали людям, які користувались послугами місцевої лікарні і хотіли віддячити за них. Невдовзі після доправлення тіл він клав їх на стіл для бальзамування й робив надріз до стегнової артерії в паху або до сонної артерії на шиї. Після того як Алан вставляв в отвір металеву канюлю, він під’єднував до неї гумовий шланг і фіксував її за допомогою нитки. До стелі було підвішено бочку з консерваційним розчином – шланг під’єднувався до неї, і розчин під дією гравітації наповнював судини. Коли він потрапляв у тіло, з вух, носа і рота витікала кров і стікала в жолоб.

Поруч із холодильною камерою, у якій зберігались контейнери з частинами тіла, був похилий спуск, який вів до товстих, важких дверей. Одного дня під час роботи над будовою стопи я запитав Гордона, що стояв біля дверей, що там.

– Хочеш побачити на власні очі? – запитав він, дістаючи з кишені ключі. – Там ми зберігаємо все, що не помістилось у музеї на верхньому поверсі.

За дверима було темно. Куполоподібні цегляні арки вигинались, як ребра, над вузькими проходами. Стеля була низькою, повітря – мінеральним, але в мене було таке відчуття, ніби мене проковтнуло щось органічне, я мовби потрапив у живіт кита. Гордон знайшов вимикач, старі люмінесцентні лампи загули й затріщали, і кімнату наповнило тьмяне жовте світло.

Переді мною постали нескінченні коридори катакомб. Здавалось, що вони виходять за стіни медичної школи й розгалужуються під землею в напрямку музичної школи, лекційних залів і найбільшої аудиторії університету – зали МакІвена. Уздовж коридорів були розвішені людські скелети, а навпроти них стояли коробки з надписами «Останки маорі – для репатріації».[119] Їхні очні впадини змушували мене почуватись так, ніби за мною стежать. Це був не лише оссарій, а й звіринець: у ящиках поруч із частинами тіла бегемота лежав скелет жирафа. У довгій полістирольній упаковці я знайшов два роги нарвала, вкриті тріщинами, мов антична кераміка. Хребці кита лежали вздовж країв коридору, наче страва, яку відгорнули на край тарілки. На полицях були виставлені скляні пляшки, вкриті пилом; їхні етикетки були підписані каліграфічним почерком. У кутку навпроти виходу стояв скелет орангутана.

Я зупинився, щоб відкрити верхню коробку в одному зі стосів – у них зберігались тіла, розтин і лакування яких здійснив Александер Монро Секундус понад двісті років тому. Монро був единбурзьким професором XVIII століття, який зробив вагомий внесок у вивчення будови мозку. Поряд з коробками були торси, у які його послідовники ввели ртуть, щоб виявити лімфатичні канали – зазвичай вони для цього надто крихкі і прозорі. Серця, легені і внутрішні органи трупів висохли і почорніли, так наче їх тримали над вогнем. Вони зберігались у поліетиленових мішках, як мумії, присвячені не вічному життю, а мрії про пізнання людського тіла і його ролі в творінні.

У кімнаті, схожій на крипту, у маленьких коробках лежали кістки ембріонів, делікатні, наче гілки коралів. Також там було висушене шкірясте обличчя, яке антропологи знайшли на тихоокеанському острові Нова Британія й передали в музей; його зняли й вкрили глиною під час ритуалу, про який не залишилось згадок. В очні впадини жителі Нової Британії вставили маленькі каурі, які дивились скляним поглядом на стіну. Я знайшов там скелет ахондропластичного карлика, ріст якого припинився через рахіт; стегнові і гомілкові кістки, переплетені, наче зрізані гілки дуба, і фетоліт, або «кам’яну дитину», який дістали з тіла жінки через десятки років після того, як вона померла. На нижній полиці стояла скляна коробка з мумією немовляти. «Я не знаю, звідки вона, – сказав Гордон. – Імовірно, їй двісті років».

Зайшовши в заглиблення в стіні з вищою підлогою і нижчою стелею, Гордон штовхнув двері зі старою жерстяною табличкою. На ній було написано: «Зона D. За жодних обставин не переміщуйте експонати». Усередині були полиці з тим, що в ренесансних медичних працях називають «монстри й дивовижі», тобто трупи з відхиленнями в розвитку, які анатомам ХІХ століття вдалось вберегти від потрапляння на сміттєзвалища або в каміни. Діти-русалки зі зрощеними ногами плавали в солоній воді, а поруч стояли сіамські близнюки з нормальним тілом і двома головами. На іншій полиці були розміщені зразки гідроцефалії або водянки головного мозку, у яких черепи, розпухлі від рідини, впирались у скляні стінки. Діти, які померли внаслідок викидня понад сто років тому, плавали в утробах-вітринах; їхні кістки вкривали червоні плями, а тіла були прозорими, як медузи. Це було похмуре видовище, але в той час існували вагомі причини збирати такі колекції: цих дітей досліджували, щоб краще зрозуміти, як розвивається ембріон. Тоді, як і в наш час, сподівались, що завдяки вивченню відхилень у розвитку можна буде визначити ймовірність народження ще однієї хворої дитини в сім’ї.

Ще одна група полиць була наче нагадуванням всього, що я вивчив на заняттях з анатомії, – усе це було сховане в найглибших і найнедооціненіших ділянках факультету анатомії: обвислі і обм’яклі мізки; воскова модель нирок; розрізане очне яблуко. Одна полиця була присвячена ілюстраціям равлика вуха і напівкруглого каналу. На гіпсовій голові було зображено мімічні м’язи. Гора погано збережених плацент і чепчиків розкладалась у дерев’яних ящиках. На верхній полиці, поряд із куполоподібним склепінням стелі, у вузькій посудині стояла підперта палицею вульва жінки, у якій можна було побачити уретру і потовщену тканину навколо залоз Скіна.

Внизу, біля підлоги, на неотесаних соснових дошках лежав череп ведмедя, а поруч з ним – кістяк його стопи. Ведмідь – один із небагатьох ссавців, здатних ходити прямо, і, як і люди, під час ходьби він спочатку впирається об землю п’ятою. Коли Леонардо да Вінчі не вдавалось знайти людську стопу, він робив розтин стопи ведмедя. Цей екземпляр стояв поряд із людськими стопами, у яких оголювався один шар за іншим: починаючи від шкіри й закінчуючи кістками склепіння.

Час було повертатись до роботи. Почулось тріскотіння ламп, і полиці та скелети