Мері Роуч - Вояки

стикатися між собою люди і незакріплене обладнання». «Мокрий тренер» у школі підводників не відтворює нахил палуби, а той, яким користуються в Центрі підготовки офіцерів на Род-Айленді, прозвали «корабель ВМС США “Баттеркап”». (Імовірно, що той нахил критичний, Гаф каже, що «врятувати “Баттеркап” неможливо».) З невиразною монотонністю, викликаною як звичкою писати рапорти, так і тим, що такі події вже траплялися, Савадкін констатував: «Тоді всі дуже розгубилися».

У разі екстремального, схожого на вищезгадані випадки, розвитку подій команда підводного човна, не намагаючись використати чопи і пластирі, одразу прямує до водонепроникних переходів. Підводний човен розділено великими водонепроникними круглими люками, які за товщиною та міцністю — десь між дверима банківських сховищ і дверцятами пральних машин фронтального завантаження. Приміщення за такими дверима може бути повністю затоплене, але далі вода не пройде. Залежно від того, скільки забортної води опинилось у підводному човні, може бути віддано наказ про «аварійне продування». Потужний струмінь повітря витискає воду з баластних цистерн підводного човна, це схоже на спосіб Гаймліха[169], так рятують гостя, що вдавився і синіє. Сподіваються на те, що завдяки витісненню води пошкоджений човен зможе спливти на поверхню.

— Якщо вам не вистачає плавучості, ви тонете, — каже мені Джеррі Лем, технічний директор Лабораторії медичних досліджень підводного флоту, розташованої за кілька будинків від Тренувального комплексу з контролю пошкоджень.

Я покинула Алана Гафа та його промоклих підопічних, щоб зустрітися з Лемом та його колегою з Королівських ВМС Великої Британії, лікарем, командером Джоном Кларком. Вони обидва добре знаються на тому, що часто йде за заходами з контролю пошкоджень, — на евакуації з підводного човна та рятувальних операціях.

Лем наливає мені кави, а Кларк виходить, щоб знайти до неї молока. За хвилину він повертається, поглядаючи на штамп із датою на пакетику.

— Двадцяте січня, має бути придатним.

— Якого року? — Це Джеррі.

Джеррі Лем любить пожартувати, він дуже життєрадісний, його широка білозуба усмішка трохи пожовтіла за два з половиною десятки років служби на флоті. Флот — розумні люди, тупа бюрократія. Зібрання, паперова робота, конференції. Мить тому я почула, як Лем говорив про щось із назвою «офіційний обід, присвячений протиракетному захисту». Уявляю: серветки під графинами з водою та презентації про траєкторії підльоту боєголовок. У кого не зіпсується апетит?

Ні «Тенгу», ні «Сквалусу» плавучості не вистачило. Перше, що повинна зробити команда підводного човна, який опинився на дні,— це повідомити потенційних рятувальників. У ті часи, як і тепер, у кожному з відсіків субмарини було встановлено міні-пускові апарати з сигнальними ракетами, сигнальними димами, буями для позначення місця затоплення. У часи Другої світової війни буй позначення місця затоплення — це така собі плавуча телефонна будка посеред океану. На буї «Сквалуса» було написано: «Тут затонув підводний човен. Усередині є телефон». Дуже схоже на безглузду карикатуру з газети «Нью-йоркер». Треба було додати ще один рядок: «Так, насправді є». Після прибуття на місце команда рятувального корабля підіймала буй на борт і діставалася телефона всередині. Пітер Маас описував цей момент у своїй книжці. Командир рятувального корабля, Воррен Вілкін, знімає слухавку і безтурботно каже: «Які у вас труднощі?» — ніби він десь на дорозі зупинився біля автівки з піднятим капотом.

Командир «Сквалуса», він, здається, теж не особливо хвилювався під час катастрофи, легковажно відповідає: «Привіт, Вілкі». Після цих слів рятувальний корабель піднімається на хвилі і телефонний кабель розривається, залишивши єдиним доступним способом зв’язку перестукування морзянкою крізь корпус субмарини.

Звісно ж, що з 1940-х років технології вдосконалилися. Сучасний буй місцерозташування, «радіобакен положення аварійного підводного човна» (Submarine Emergency Position Indicating Radio Beacon — SEPIRB), через супутник направляє кодоване повідомлення з ідентифікатором підводного човна та його координатами до найближчого координаційного центру рятувальних операцій. Буї, як і раніше, випускають крізь невелику трубу. Добре, якщо трубу не заварили, як це робили на деяких підводних човнах у часи холодної війни — щоб випадково випущений буй не розкрив позицію американської субмарини радянському підводному човну, за яким та шпигувала. Перед тим як випустити буй, хто-небудь восковим олівцем записує на ньому, використовуючи всю доступну поверхню, якнайбільше деталей: яких пошкоджень зазнав човен (і команда), якість повітря на борту тощо.

Подальші дії залежать від того, як усе погано. На кожному підводному човні США є товста тека, зшита трьома білими кільцями, під назвою «Посібник з живучості підводного човна». На передній палітурці вміщено діаграму ухвалення рішення щодо залишення човна у вигляді запитань, які потребують відповідей «так» чи «ні». Чи вдалося зупинити надходження води? Чи вдалося загасити всі загоряння? Якщо так, якщо ситуацію стабілізовано, певно, відповідь буде: «Не залишати човен». Чекати на рятувальний корабель. Якщо човен перебуває на глибині, меншій, ніж 600 футів[170], є можливість його покинути та дістатися поверхні («Привіт, Вілкі!»), однак з причин, про які скоро дізнаєтеся, це крайній захід.

Підводні човни США забезпечені можливостями генерації кисню та поглинення вуглекислого газу, які дозволяють протриматися щонайменше тиждень, якщо немає енергії,— тиждень «виживання на дні», як це називає Кларк. Завдяки британському акценту те, як він вимовляє «дно»[171], звучить досить неоднозначно, як на мене. Я знаю, що він має на увазі саме дно океану, але все ж не можу позбутися враження, що він натякає на «спасіння дуп». Сім днів вважають максимальним терміном, за який повинні прибути допомога та рятувальні засоби. У 15 країн і в НАТО є системи глибоководного порятунку та евакуації — апарати для глибоководних занурень із можливістю декомпресії — вони відрізняються між собою максимальною глибиною, на якій їх можна використовувати. Жодна з них не може досягати глибин понад 2000 футів[172], але ж і більшість субмарин такої глибини не витримають. (Відомості щодо «глибини руйнування» сучасних американських підводних човнів засекречені[173], але освічені люди кажуть, що це десь півмилі[174].)

Кларк додає, що запасу може вистачити і більше ніж на сім днів. «Адже, мабуть, у вас залишилася частина команди». Мені знадобився певний час, аби збагнути, про що йдеться. А йшлося про те, що кисню вистачить більше ніж на тиждень, бо деякі члени команди вже ніколи не будуть його споживати. На борту «Сквалуса» в перші хвилини аварії захлинулися 26 моряків — коли зачинилися водонепроникні двері, вони залишались у затопленому відсіку.

Останнє, про що хтось хвилюється в такій ситуації,— загроза голодування. Підводні човни виходять із порту добряче завантаженими припасами, більшість із них — у бляшанках. Бляшанок може бути так багато, що в субмаринах менших класів вони іноді не