Мері Роуч - Вояки

вміщуються в коморі й тоді, протягом перших тижнів підводного походу, стоять у проходах. Можуть виникнути проблеми з водопостачанням, якщо бортовий опріснювач вийшов з ладу. У «Посібник з живучості підводного човна» внесено рішучі рекомендації щодо збереження прісної води: «Мінімізувати використання води в туалеті для змивання результатів дефекації до одного мінімального циклу, на кожні три використання». Для контролю запаху посібник надає рекомендацію посипати «результати» порошком, з якого на камбузі готують «жучиний сік[175]». Підкреслюється висока кислотність цього напою, що мало б пояснювати рекомендацію з його використання в такий спосіб, а може, це був такий коментар від редакції щодо самого «жучиного соку»[176].

А потім треба чекати. На «Сквалусі» екіпаж скупчився на долівці торпедного відсіку, вони їли консервовані ананаси. Команди ні «Сквалуса», ні «Тенгу» не панікували. На борту підводного човна «Тенг», згідно з рапортом командира, «ніхто не проявляв істерики чи неорганізованості. До самого кінця темою розмов були родини та кохані». Серед останніх повідомлень, відбитих назовні крізь корпус підводного човна S-4, який 1927 року зазнав аварії і затонув, було: «Будь ласка, покваптесь». Додавання «будь ласка», вимучене та часозатратне, крає мені серце. Ввічливість і повага до останнього моменту — це дуже характерно для флоту.

Команді «Сквалуса» пощастило тією самою мірою, якою не пощастило спочатку. Перша камера для порятунку підводників саме була завершена і пройшла випробування. «Сквалус» став для рятувальної камери першою операцією. Тридцять троє моряків дісталися поверхні. Камера становила модифікований водолазний дзвін. Якщо перевернути склянку і занурити у воду, тиск повітря, що в ній залишається, утримає воду і склянка залишиться порожньою. Разом із камерою до субмарини спускався водолаз, який закріплював її отвір над люком за допомогою болтів. Тепер люк можна було відчиняти і виводити команду невеликими групами.

До появи рятувальної камери затоплення підводного човна дорівнювалося до смертного вироку. Навіть кілька дюймів води між поверхнею і люком тиснуть на люк — чи на дверцята автомобіля в подібній ситуації — з силою, яка не дасть його відчинити (поки тиск не зрівняти, впустивши воду всередину). На невеликих підводних човнах 1920-х років повітря вистачало приблизно на три дні. Одна з таких «залізних трун» навіяла лейтенант-командеру Чарлзу «Шведу» Момсену думку, як вивести людей назовні. Підводний човен, яким командував Момсен, першим прибув на місце аварії. Та все, що вони могли зробити, це всією командою дивитися на плями оливи на воді, «абсолютно безпорадно», як потім писав Момсен другові. Коли субмарину підняли на поверхню, у моряків, що в ній загинули, пальці виявились порваними та закривавленими, вони до останнього намагалися відчинити люк, на який тиснули 15 тонн океанської води.

Коли згадати, що велику частину часу бойових чергувань сучасні підводні човни США, що несуть на борту балістичні ракети, перебувають у ділянках океану, де глибини значно перевищують глибину руйнування цих човнів, термін «залізна труна» відновлює актуальність. Глибина руйнування — це глибина, на якій корпус підводного човна піддається дії екстремального тиску довколишньої води і субмарина «вибухає всередину». Її просто розчавлює. А що з командою?

— Уявіть, якщо зможете, — каже Кларк, — як усі металеві частини, усі разом, зрушують із місця і рухаються всередину, все, що трапляється на їхньому шляху, вони розчавлюють, перемелюють.

Тут урятуватися неможливо. 10 квітня 1963 року таке сталося з підводним човном США «Трешер». Усі 129 членів команди загинули.

— Уламки розкидало по всьому морському дну.

Але якщо сучасні підводні човни плавають над такими глибинами, навіщо перейматися створенням засобів порятунку та евакуації? Може, вони існують тільки для того, щоб «матусі й татусі менше хвилювалися»? Не тільки і не більше, ніж евакуаційні трапи на пасажирських літаках. Тому що більшість зіткнень, як і в разі літаків, трапляються під час прибуття чи відбуття — у порту чи аеропорту, там, де щільність руху найвища, але ж і шанси на порятунок найліпші.

«Тенг» затонув на глибині лише 180 футів[177], але можливій рятувальній операції завадило те, що це сталося під час бою. Він затонув посеред конвою японських кораблів, які протягом попередньої ночі торпедував і топив. Урешті-решт погане повітря змусило команду здатися. Коли спалювали секретні документи, утворився дим, морська вода досягла батарей, що призвело до виділення смертельно небезпечного хлору. Згубна річ. Не було потреби заглядати в «Посібник з живучості», щоб зрозуміти, що час виходити.

Для таких випадків «Швед» Момсен дещо винайшов. У Другу світову війну підводні човни були обладнані рятувальними камерами та «легенями Момсена». («Легені» — гумовий контейнер із запасом повітря, що надягався на моряка, після того як людина діставалася поверхні води, він слугував плавзасобом.) Рятувальна камера, як і повітряний шлюз космічного корабля, дозволяла тричі вирівняти тиски усередині та ззовні. На підводному човні це дає змогу відчинити люк і випустити людину з дихальним апаратом у вільне плавання в морі. «Тенг» був перший підводний човен, який моряки покинули без допомоги рятувальної команди. Їх було дев’ятеро, четверо потім захлинулись або зникли безвісти. (П’ятьох моряків, що вижили, згідно з сюрреалістичним етикетом війни, витягли з крижаної води вороги, як про них писав командир підводного човна, «ті, що, обсмалені та поранені, вижили після наших дій», — після чого американців побили та відправили голодувати в табір для військовополонених.)

Що сталося з рештою команди, яка була в торпедному відсіку «Тенга» й у якої теж були «легені Момсена»? Чому вони не покинули човен? Вони не знали, як це зробити. «Більшість із членів команди, — написано у звіті,— ніколи не проходили тренувань із користування “легенями Момсена” чи рятувальною камерою. З цієї причини вони не мали впевненості в тому, що їм вдасться врятуватися, що призвело до загального почуття поразки. Після перших двох спроб залишилося дуже небагато охочих і далі намагатися покинути човен, хоча вони і знали, що з ними станеться, якщо залишаться на глибині». Про це написано в «Огляді евакуацій». Помічник торпедиста Фланкер «відмовився робити другу спробу». Неназваний енсин[178] «у ступорі відступив від рятувальної камери, вирішив відмовитися від повторної спроби». Неназваний помічник механіка «після першої спроби відмовився пробувати ще».

Якби вони трохи потренувалися, усе могло б скластись інакше. «Хоча всі вони читали інструкції з евакуації,— написано у звіті,— ніхто з них потрібних дій не виконував». У 1930 році, на вимогу «Шведа»

Момсена, на базі підводних човнів у Гротоні введено в експлуатацію резервуар для опанування навичок евакуації з затопленої субмарини. Була надія, що всі підводники матимуть шанс попрактикуватись у необхідних діях.

Тренажер з евакуації з підводного човна Школи підводного флоту має діаметр